Смогу ли я пройти ещё два шага, или остановлюсь тут
над разбросанными телами в неестественных позах
над ржавчиной сгоревшего автомобиля, зияющего отверстиями от снарядов,
слишком больших, чтобы убить какого-нибудь конкретного человека.
Неэкономность художественных ресурсов, мир не поверит.
Нехватка логического мотива, объясни мне, говоришь, почему они вас убивают,
должна же быть какая-то мотивация, какая-то причина.
Сюжеты в книгах так не строят.
Когда смотришь издалека, всегда есть возможность остановиться вовремя,
не подходить впритык, откуда глазу видно слишком много –
некрасиво сломанный ноготь на ухоженной женской руке,
детский тапок, перемешанный со всем остальным содержимым квартиры.
Литература была для того, чтоб убеждать,
что отброшенный детский тапок – что-то отдельное от ноги,
что сломанный ноготь – не такая большая проблема.
Если вовремя остановиться, не приближаться, не присматриваться.
Спасительная дистанция, барьер – до него всё ещё может быть банальным надуманным сюжетом, запретным плодом воображения, начинённого катастрофизмом.
Литература больше не способ побега, лишь запасная колея,
с которой никто никуда не едет.
Садишься в поезд и понимаешь – он тебе не поможет, понимаешь?
Когда-нибудь вы расконсервируете эту колею, в случае какой-нибудь чрезвычайной нужды
снимете ограничители движения в этом перекрытом направлении, позволите себе видеть.
В мире, где литература не для того, чтоб убивать,
и не для того, чтобы сводить счёты,
и не для того, чтобы приводить в память,
и не для того, чтобы помнить всё до йоты,
когда не хочешь видеть этого всего под завалами
показанного в новостях, запечатлённого на фото.
Ни к чему такая литература, слышишь.
Детский тапок, слетевший в воздухе с ребенка,
когда их перемешивало с обломками стекла и бетона,
сломанный женский ноготь на руке из-под завалов,
незаблюренное то, что осталось от тела,
детская книжка, на которой фокусируешься,
чтобы не видеть всего остального,
не представлять всего остального,
что было между книжкой и рукой,
между моментом семейного субботнего утра и следующим кадром.
Слишком близко подходишь – и тебя пронзает арматура чьего-то сдавленного предсмертного крика
"я не хочу умирать".
Литература для того, чтобы суметь жить с этим криком в ушах,
с этой рукой и этим тапком,
зная, что за ними было в незаблюренной версии реальности,
не смягчённой искусственным интеллектом.
Вот для чего всегда была литература.
19.01.2023
(Перевод с украинского)
***
Чи зможу я піти два кроки далі, чи спинюся отут
над розкиданими тілами в неприродніх позах
над іржею згорілого авто, що зяє отворами від снарядів,
надто великих, щоб убити якусь конкретну людину.
Неекономність художніх ресурсів, світ не повірить.
Брак логічного мотиву, поясни мені, кажеш, чому вони вас убивають,
мусить же бути якась мотивація, якась причина.
Сюжети в книжках так не будують.
Коли дивишся здалеку, завжди є можливість зупинитися вчасно,
не підходити впритут, звідки окові видно надто багато -
некрасиво зламаний ніготь на доглянутій жіночій руці,
дитячий капчик, перемішаний із усім решта вмістом квартири.
Література була для того, щоб переконувати,
що покинутий дитячий капчик - окремо від ноги,
що зламаний ніготь - не така велика проблема.
Якщо вчасно зупинитися, не наближатися, не придивлятися.
Рятівна дистанція, бар'єр, до якого все ще може бути банальним надуманим сюжетом, забороненим плодом уяви, начиненої катастрофізмом.
Література більше не є способом втечі, лише запасною колією,
із якої ніхто нікуди не їде.
Сідаєш в поїзд і розумієш - він тобі не поможе, розумієш?
Колись ви розконсервуєте цей шлях, у випадку якоїсь надзвичайної потреби,
знімете обмежувачі руху в цьому перекритому напрямку, дозволите собі бачити.
У світі, де література не для того, щоб убивати,
і не для того, щоб зводити порахунки,
і не для того, щоб спам'ятати,
і не для того, щоб пам'ятати усе до йоти,
коли не хочеш бачити цього всього
під завалами показаного в новинах, зафіксованого на фото.
Ні для чого така література, чуєш.
Дитячий капчик, що злетів у повітрі з дитини,
коли їх перемішувало з уламками скла і бетону,
зламаний жіночий ніготь на руці з-під завалів,
незаблурене те, що залишилось від тіла,
дитяча книжка, на якій фокусуєшся,
щоб не бачити всього решта,
щоб не уявляти всього решта,
що було між книжкою і рукою,
між моментом родинного суботнього ранку і наступним кадром.
Підходиш надто близько - і тебе простромлює арматура чийогось здавленого передсмертного крику
"я не хочу вмирати".
Література для того, щоб могти жити з цим криком у вухах,
з цією рукою і цим капчиком,
знаючи, що за ними було в незаблуреній версії реальності,
не пом'якшеній штучним інтелектом.
Ось для чого завжди була література.
ID:
971946
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.01.2023 15:38:05
© дата внесення змiн: 25.01.2023 15:38:05
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
