Промайнули літа, наче бистрії коні пробігли... Йому сьогодні виповнюється вісімдесят. Він виглядає ще моложаво. Якби ж не скрючені від важкої праці пальці рук та хворі ноги... Великі сірі очі світяться радістю. Він очікує сьогодні гостей. Найрідніші люди приїдуть привітати його з ювілеєм.
Я готую святковий обід.Тато мені допомогає - чистить картоплю, цибулю і
заводить розмову про своє дитинство.
Він може поставити чайник на плиту і через п'ять хвилин про це забути, але до дрібниць пам'ятає своє дитинство, своє рідне село на Волині, де він народився і жив до десяти років. То, мабуть, були найщасливіші роки ... Він може годинами розповідати про те життя.
Я так багато чула про його рідний край, що він мені навіть снився, хоч я ніколи не була на Волині.
Тато так гарно і з такою любов'ю розповідає про своє село, про мальовничу природу Полісся - про озера з чистою прозорою водою, про ліс, що починався за їхнім городом.
Іноді мені здавалось, що я також там жила...
Він говорив, говорив... А я в своїй уяві малювала красиве поліське село з добротними дерев'яними будиночками, рівними вулицями, дерев'яною церквою. Навколо села густий ліс, який починався зарослями ліщини...
Я бачила цей край уві сні... В мене, навіть, вірш є:
Моє коріння із Волині.
Там народився мій татусь.
Я знаю, там озера сині, сині.
Хоч бути там мені не довелось...
І ті ліси, озера ті Полісся
Я часто бачила вві снах.
Ходила я стежинами узлісся.
Блукала там, де жив Лукаш.
І дивні відчуття після тих снів...
Здавалось, чула гру я на сопілці.
І Мавчин тихий спів.
Тато розповідав, що тоді ще, поки був живий його батько, мій дід, жилося їм добре.Сім'я велика була, шестеро дітей, та харчів було вдосталь. Був город, де вирощували овочі і картоплю, сіяли пшеницю і жито. Була пара волів, корівка Броня, десяток овець. Батьки працювали, старші діти також допомогали по господарству - пасли в лісі корівку і вівців.А ще тато дуже любив ходити з дідом Василем рибалити на Лесинське озеро.
Там такі в' юни водилися! А вода чиста і прозора, як сльоза!
Та недовгим було щасливе дитинство... Здавалося б, жити й не тужити. Щойно збудований просторий будинок, новенькі меблі - буфет, столи, ліжка. Все зроблено батьковими руками. Він був майстер на всі руки. Та біда ходила вже поруч.
Важко захворів батько. Не допомогли ні лікарі, ні знахарі... Мама лишилася одна з шістьма дітьми. Молодшим сестричкам- двійнятам було лише по рочку...
Як кажуть в народі, горе одне не ходить :
,, Біда біду перебуде - одна мине, друга буде."
В село приїхали агітатори зі східних областей. ,,Совєти" вже підготували план
,,добровольно - принудительного" переселення ,,бандеровців". Декілька днів дали на збір речей. Вже через тиждень товарний потяг мчав на схід. З важким серцем покидали рідне село, могилу батька, з думками, що чекає в чужому степовому краї?
*** *** ***
Татусю рідний, рідненький тату!
Ми з днем народження вітаємо тебе!
Здоров'я зичимо і довгих років!
І небо щоб для тебе було завжди голубе!
Сьогодні ми вітаємо тебе !
І низько так вклоняємось тобі .
Ми щиро вдячні за дитинство золоте.
І за любов твою ми вдячні так тобі!
Zoja 16.02.2021 р.
Зоя Міщук
ID:
975677
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.03.2023 08:54:37
© дата внесення змiн: 03.03.2023 08:54:37
автор: Zoja
Вкажіть причину вашої скарги
|
