Завія не тяжіє, а летить,
неначе пух, на спогади осінні,
які тобі ще, аж до болю рідні,
але чужими стануть в одну мить
і ця миттєвість поруч, за вікном,
під білим снігом кригне ледь помітно,
а він горить, струмить сріблястим світлом
та пахне ще коханням і вином,
така собі небезпідставна гра,
коли удвох під білим покривалом
волає тіло: мало, мало, мало…
а час шепоче: «Годі, вже пора».
21.11.23р.