Я пам’ятаю, як у ті часи,
коли війна точилася духовна,
Ви чудувалися природою краси –
А вірш про бій вважали нетактовним!
Усе, що згодом буде на землі,
Спочатку відбувається на небі –
І щоб не наступати на граблі,
Почуй клич Божий, звернений до тебе!
Я вам кричав: «Поети! Ви – бійці
Духовного невидимого фронту!
Облиште ваші сопельки оці –
Немає в них жоднісінького понту.
Візьміть мечі й рубайте голов́и,
Пускайте вражу кров несамовито!»
Але натомість що робили ви?
Мене принижували гордовито!
Познанському лизали дружно д…
І «Сєпара» обсмоктували слізно.
А я волав, що скоро час прийде,
Коли пером махати стане пізно!
«Якщо ви зараз впустите брехню
На нашу, вожделенну Богом землю,
То потім, зупинити щоб русню,
Поетів до окопів відокремлю!»
Отам, на поетичних небесах
Всі ваші музи – то бісівські слуги:
Вони лиш присипляли вас, писак,
Щоб припинити будь-які потуги
чинити опір ворога словам
та викривати гнівно пропаганду.
І так вони подобалися вам,
Що з радістю впустили вражу банду!
Тепер в руках поета автомат?
То ж чи не час мої слова згадати?
І визнати свій власний компромат,
Та Господу Христу серця віддати?
Бо ж саме Він один – і є той Бог,
Який Собою затулив планету
І залишив її всім нам у борг,
Щоб берегли від ворога тенетів!
Він Кров’ю заплатив, щоб ми жили
І лиш Йому за жертву ту вклонялись.
Але ж ви знов на землю привели
Зміїне кодло - Бога ж відцурались!
Так де ж ваш стид і сором за те все?
Нема! Ви знов свої носи задерли.
То що, вгадайте, згодом принесе
Ця пиха ваша розміром з Говерлу?