Палай моя душа, ти є незгасна і невблаганна...
Незлічені ті мрії, що долею кволо я простяг..
як цяточки на небі у проханні до зірочок любих.
Впустити до них... розбиті вщент надії і зігрітися.
Кохання, буцімто спалахом мені тоді насниться.
І серед мережива вітерцю місячного я розчиняюся.
Як неквапливе мерехтіння за барвою ліхтариків,
немовби існує хоча б один сутінок вартий тебе...
Бажання всі, мої ті всесвіти, не варті твого слова...
Один лишень твій погляд зумів би серце осягнути.
Вбачаючи перлину, що вона сходить нанівець течії
я вже не маю уяви обрати тобі інше ім'я, заперечити.
І так я покохав нещастя, віки моя самотність жити...
Я не промовляв тремтячими вустами свої відчуття.
І це Аврори бореаліс миготливо зарадить небожителям.
Я не затуляв долонями очей твоїх, шо хто є не вгадати.
І може цвірінькає у горах Щезник про нас з тобою, Мавка.
Я не став навіки іскрою на щоках твоїх, як ти в моїх очах.
І певно несуть додолу зоряне світло річки і струмки в гаях.
Я не поселюсь у тебе в грудях і не огорну свою пташку.
Я давно вже помер і ти ніколи мене не згадаєш.
