Розпочнемо з осені. Осінь – це жовто-червоне відображення нашої дійсності. Опадання листків, настільки тривожить тебе неначе це опадають кавалки твоєї душі. Невже вони можуть падати так легко на землю та не розпадатись на друзки? А якщо кавалок листка-душі кинути з 9-го поверху? Нічого. Нічого не зміниться! Голі гілки дерев, неначе твої оголені нерви які колишуться під дією вітру. Гілки-нерви чекають іншої пори. Пори тепла. Осінь – це не відчуття депресії, а побудова осінньо дивного стану.
Далі зима. Зима – це біло-холодне відчуття природи. Час неначе зупиняється, для того щоб біле полотно вкрило чорну субстанцію по якій ходять істоти яких називають людьми. Куріння цигарки на холоді – це приємно та трішки боляче. Руки мерзнуть, їх паралізує зупинка часу – зима. А у легенях відчуття вбивчого тепла.
Настає весна. Весна – це час, коли природа знову, мать його за ногу, знову починає рухатись. Все цвіте, розпускається, починає розвиватись. У когось (наприклад у мене) це супроводжується алергією. Алергією не від викиду феромонів, а від початку нового життя. Чому не можна залишити вічну зиму чи осінь? Навіть люди у цю пору року починають спішити, метушитись.
І ось літо. Літо – це задушлива зупинка світу. Спека, вона виснажує тебе (мене), ти ніби гниєш із середини. Неначе щось рветься із середини, якийсь дивний запах, а можливо і стан. Літо вбивчий період організму природи.
Все, досить я знову хочу осені!