Покинута зона міста. Старі, Деструктовані заводи. Територія у якій вже немає обмежень. Для них, це ідеальний тренувальний майданчик. Великі, масивні стіни, залізні балки, незрозуміло розташовані грати. Царство металу та бетону. Вони поділили цю територію на дві локації. Один знав західну, а другий східну. Тут практично не з’являються люди, хіба, що команди райтерів, та нікчемні, бездомні алкоголіки.
Їх двоє. Тритон та Еїк, люди для яких немає обмежень у житті, дві свідомі особи про яких люди кричать, надриваючи горлянку: “Психи! Їм “зірвало” голову! Це загроза спокійному, банальному нульовому розвитку суспільства”. Вони навідались сюди сьогодні не вперше, і не востаннє. Їм так приємно надавати своїми тілами динаміки, цим «плямам» розрухи.
Осінній вечір, спокій, 19:00. Жодного шуму живого, тільки звуки машин на мості. Та ці двоє «нахаби» порушили його. Вони бігли пліч о пліч по асфальту, багнюці, калюжах. Ось, перша будівля, підбігаючи до неї вони не скидали швидкості, зникали у дирі яка колись була вікном. Очікування нового кадру. Тритон першим появився на даху двохповерхового будинку, призначення якого вони досі не визначили. За ним вибіг Еїк. Вони зупинились на краю даху, поглянули один на одного і зрозуміли : ще секунда і вони вільні. Посміхнулись, та сальтом уперед піднялись у повітря. Під час цього польоту, нарешті, показалась грація цих двох жмутиків м’язів.
За ці декілька секунд, вони відчувають справжній світ, світ без обмежень, світ у якому твоє здоров’я, життя і психологія залежить тільки від тебе. Вони не психи, вони… Розрив плівки.
P. S. Паркур – це дихання вільного мозку.