Ось уже другу годину падають на стріху дзвінкі, холодні крапельки дощу. Їхню байдужість і
егоїзм я відчуваю, навіть, сидячи в теплій кімнаті, з чашкою свого улюбленого, зеленого чаю,
і переглядом кінофільму з очевидним хепі-ендом. Чудовий, але ж і типовий фільм. Заїжджені образи, звичні сцени: Він і Вона, все так трагічно, а потім за 5 хвилин по завершеню фільма, в них все налагоджується і вони живуть довго і щасливо. Нічого нового, та ж банальність, просто красиво оформлена. Дощ затих. А інколи хочеться послухати його мелодію з чарівним голосом блискавки. Але, то вже інший сюжет. Нарешті додивився той цікавий фільм, все, як я і очікував - вони разом! Заспокоює те, що хоча б у фільмі все добре. Після перегляду, як завжди закрив програвач, погортав, подивився, що б можна було ще переглянути, але як завжди гору бере музика. То моя душа, яку в мене ніхто не відбере і не змінить, окрім мене. Ну от, колонки пригають по столі - музика заповнила душевну прірву. Переглядаю фото там де Ми, де всі інші. Краплі дощу мимоволі скочуються по склі вікна. Навіть природа плаче. Здається вона теж бачила ті фото. Агресивно жбурнувши мишку в даль від себе, пішов курити. Одна, друга і ще декілька. Вітер так не вимушено кинув попіл в моє лице, себто хоче щось сказати. Повернувся до своєї "помилки китайців". Зайшов провідати друзів, відкрив контакт. Тут теж все одноманітно. Чекаю постійно чогось чи когось. І ось заповітне on-line під її фоткой. А в графі мої повідомлення цифра (1) так і не з'явилася. Ось сидимо і мовчимо по різні сторони монітора. Знову пішов дощ...
![vamp[UA]: 17 травня цього року - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
