Чи казати, що я приїжджаю до Києва?
Чи тихенько собі приїхати, знову подати документи на вступ, а після йти пішки від метро до його дому, розмовляючи з ним по телефону, а потім попросити визирнути крізь вікно?
Про мене, що за "лицарські вчинки"? В мене ж ні х*я (в прямому сенсі), ні білого Porsche. Ні, принц із мене якийсь недороблений. Та й Коханий на прекрасну Рапунзель щось не дуже схожий. А від ньоого таких виявів любові не дочекаєшся.
Коханий... Та чи кохає він мене? Мусить. Бо не дарма ж у нього через мене три шрами на руці. Боже збав, не різав він собі вени. Він просто на моїх очах вигриз шматок м'яса зі своєї руки. Такий собі акт публічного самоканібалізму.
Я вважала його хворим на голову, а він робив вигляд, що збирається мене задушити, промовляючи щось накшталт "ми помремо разом". Не зіпсований жодними модними течіями, книжками та порадами друзів-недопікаперів. Таке собі чисте та відверте кохання.
А я з усмішкою на обличчі дозволяла йому себе кохати, а в думках кохалася з Іншим. Що ж, тепер маю...
Про те його кохання нагадують лише шрами на його правій руці, які сам він, певне, ненавидить, а ті часи згадує лише напару зі злістю до мене.