|
Вона сиділа у затишному паризькому кафе і насолоджувалася запахом французького експрессо. Тут все здавалося іншим. Неймовірна осінь, дивовижні будівлі у стилі бароко. І навколо всі розмовляли іншою мовою ніж були її думки. Це так заспокоювало. Хоча і в Україні переважна більшість теж розмовляла російською. Вона згадувала сімейні традиції, дім, Київ, друзів і звичайно ж його. Забути його було так складно. Навіть Париж нагадував про нього, хоча вона з ним сюди так і не з’їздила, саме тому і нагадував. Вони планували після весілля поїхати у подорож, але так і не поїхали. Вона навіть не могла пригадати чому. Їй здавалося, що він – той самий, що з ним її життя буде казкою. Але можливо так і було, адже жодна казка не має свого продовження. Так, їх історія була казкою і закінчилася після весілля. «Чому весілля так змінило все?» - думала вона. «Невже штамп в паспорті грає якусь роль? Ні, просто казка повинна була закінчитися. Чому ніхто не попереджує, про те, що весілля це свого роду перехід на інший рівень, коли мрії варто залишити на попередньому і готуватися до зустрічі з реальністю?». Вона була не готова. І після розчарування не мала сил для того, щоб змиритися і просто втекла. І чого вона чекала? Париж не зустрів її з розпростертими обіймами. Бути самотньому в «Місті кохання» досить боляче. Навколо пари закоханих, які не радують своєю появою, а навпаки засмучують. Синє-синє небо на обрії своїм виглядом ніби так і хотіло сказати «Ти нікому не потрібна». Кава охолола, по щічкам почали котитися дрібні сльози. Вона закрила очі і з’явився образ його. «Як було б чудово, якби він був тут, поруч», але вона знову повірила в казку. Відкрила очі і побачила реальність. Зробила ковток холодної кави, і скривилася від її гіркоти. Почав накрапати дрібний дощ. Вона встала і пішла блукати вулицями Парижу, незважаючи на те, що у неї не було з собою парасольки. «La solitude me pèse..» - бурмотала вона собі під ніс, «C'est La Vie». А дощ став все сильнішим і сильнішим. Все навкруги стало сірим і вже сльози змішалися з мокрими краплями дощу на її обличчі. І в думках була єдина думка «Невже вона така, ця самотність, жорстока і нещадна?». Чужа країна, незнайомі будинки та вулиці і душевна порожнеча. І тут вона прислухалася до того як звучить дощ. Ніколи раніше вона не акцентувала на цьому свою увагу. Дощ ніби наспівував якусь пісеньку як по нотам зіграну. Вона підняла очі на небо і побачила його незвичайний колір, який ніколи до цього не бачила і зрозуміла, що вона була егоїсткою. Її спокійне життя завжди крутилося навколо неї, і вона ніколи не помічала того, що її оточувало, не надавала значення таким простим речам. Здавалося ніби дощ почав зупинятися, на небі з’явилися сонячні промені і небо почало змінювати свій колір. Вона вийшла на одну з центральних вулиць. На тротуарі було вже досить багато калюж. Але вона і не відчувала, що її туфлі зовсім мокрі, душевна біль була настільки болюча, що своєю силою притупила фізичні відчуття. На протилежному боці вулиці вона помітила парк з великою альтанкою в центрі. Поруч був пішохідний перехід і вона ступила на нього не звернувши уваги на те, що горіло червоне світло на світлофорі. Душевний біль змінив раптовий страх, який з’явився раніше ніж вона, повернувши голову убік, побачила автомобіль. Вона просто стояла, ніби закам’яніла і просто дивилася. Якась сила тяжіння не дозволяла їй зробити один єдиний крок назад. Вона закрила очі і в одну єдину секунду все життя «пробігло» перед очима. Двадцять п’ять років вмістилися в одну секунду, що могло засмучувати більше. «А може так і повинно статися? Від Долі не втечеш.» І тут вона відчула чиюсь сильну руку, яка дивним чином повернула її на тротуар і вона опинилася в його обіймах. У стані шоку вона не могла зрозуміти жодного його слова, вона навіть не могла зрозуміти на якій мові він з нею розмовляє. Вона просто дивилася у його карі очі і бачила там цілий світ. Світ, який вона чомусь за останні два місяці встигла зненавидіти так і не спробувавши зрозуміти. Він з’явився ніби Ангел і своєю рукою повернув її на шлях істинний. Одна єдина мить змусила її переоцінити власне життя і найдивовижніше те, що ця мить зруйнувала душевну біль. Адже життя не закінчується після однієї зруйнованої мрії, воно триває і відкриває двері в невідоме під назвою «майбутнє». І ніхто не знає, що нас чекає за черговим поворотом: смерть, а може кохання?
ID:
220882
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2010 16:49:19
© дата внесення змiн: 08.11.2010 16:49:19
автор: Tery Presly
Вкажіть причину вашої скарги
|
