|
***
Сидячи біля вікна, Саша думала про все що збреде в голову. Мріяла про минуле і зневажала майбутнє. Рідко думала про пари і навчання. Закинувши ноги на батарею мріяла про сьогоднішнє побачення. Вона мріяла про той вечір, якого не буде.
- Це вже було – тихо сказала сама до себе. Тихо схлипуючи вона пішла на кухню. - З ким?
Її монолог і дзвінкий голос дзвенів по всій квартирі. «Зупинись, не втікай від мене» - пролунав голос за її спиною. Різко повернувшись, Алекса побачила жінку років 35, що посміхалась і на її обличчі був спокій.
- Хто ти? – злякано простогнала Саша.
- Я – Совість того кого ти втратила.
- Женя? Що вам від мене потрібно? Я вас не кликала! Ви мені не потрібні!
- Вгомонись, дитино! Мене не потрібно кликати. Я завжди поруч. Так, він помер, але дав мені наказ не залишати тебе, і коли ти найбільш потребуватимеш мене я повинна була з’явитися.
- Це сон… поганий сон…. Навіщо ви явились?! Я вас не кликала. – захлиналась Алекса.
- Мене ніхто не кликав, я сама відчула, що потрібна тобі.
- Ні! Ні! Ні! Тільки не ви….
Настала тиша. Совість дивилась на неї спокійно і лагідно. Алекса тихо спустилась на коліна і плакала. «Чому саме зараз? Пройшло п’ять років і життя почало налагоджуватись. А зараз якась Совість руйнує моє життя.»
- Ти житимеш зі мною? – змученим голосом заплакала Саша, сидячи на колінах. – Ти тепер не покинеш мене? Як це зробив він?
- Я прийшла навчити тебе жити далі. Настане день і навіть ти не зможеш мене побачити. Але я буду поруч.
- Ти не посмієш піти. Ти мені потрібна…
- Все буде добре, дитя.
Саша проснулась вранці від дивного сну. Їй снилася жінка років тридцяти, що назвала себе Совістю. Його Совістю.
«Це тільки сон» - позіхаючи подумала вона. Одягнувшись, пішла на кухню. Заваривши каву, сіла на підлогу і почала розглядати стіну. Вона була рожевого кольору, Саша ненавиділа рожевий, тому взяла пензель і почала малювати на стіні пелюстки ромашки. Шарудіння за її спиною змусило її розвернутися.
- Знову ромашки? - з посмішкою видавила тінь.
- Так… - і чому тільки вона не злякалась?! Вона не знає хто це, не розуміє що відбувається. Але не боїться. Її інтуїція каже: « Не бійся.»
- Це я. – вийшла з тіні невеличка жінка років 30 – 35, з довгим, сивим волоссям.
- Я знаю.
«Це знову сон.» - подумала Алекса. Вона не боялась. Страху не було. Спокійно продовжувала малювати білі пелюстки оманливої ромашки. Вона відчувала, що Совість сіла позаду неї на підлогу. І почала співати пісню на незрозумілій мові.
- Ти приходитимеш до мене тільки в сні? – запитала Саша, змішуючи фарби.
- Так. Але твої сни стають реальністю. Ти це знаєш.
- Знаю. Кожен мій сон, як самогубство того, що я люблю.
Алекса повільно водила пензлем по стіні. Магія дотику народжувала нові і нові відтінки білого. Вона що разу зупинялась поглянути на свою роботу, але не бачачи нічого нового і цікавого, просто відложила пензлі і палітру з фарбами, і сіла напроти Совісті.
Вони до ранку дивилися один одному в очі. Мовчали. Та мовчанка дзвеніла в голові. Але вони говорили, мовчки. Говорили очима про все на світі. Про місяць, зорі, кохання, смерть. Про все і ні про що. Так минула все ніч.
Саша проснулась на підлозі від холоду. «Дивно…» - подумала вона і почала збиратися на пари. Годинник пробренькав 3:30 ранку. До пар було ще 4 години, тому Саша сиділа на підлозі і дивилась на малюнок на стіні. Вона не пам’ятала, що щось малювала, але малюнок говорив, що все навпаки. На стіні виднілося ромашкове поле і дівчина, що збирала ромашки. Та дівчина дуже схожа на Сашу.
- Я нічого не розумію – тихо сказала Алекса.
О пів на восьму вдяглася і вийшла на пари. Їй до університету досить далеко. 15 хвилин автобусом і ще десь 10 хвилин пішки. В університеті вона сиділа мовчки втупившись в книжку. Букви перед очима розпливались. «Що зі мною?!» - вона тихо плакала подумки.
- What does it mean to be happy? - Голос викладача прорізався в підсвідомість – Alexia, can you hear me?
- It means to have no trebles?!
- I think you are right. Next time you must write essay about it.
«Знову… Твір…» - виругалась про себе.
Написавши твір і вивчивши латину, Саша знову сіла на підлогу біля розмальованої стіни з кавою.
Вона почувала себе пригніченою. Вона знову замкнулася в своєму світі. Так сидячи на підлозі, Алекса знову заснула.
- Мені здаються сни з тобою реальніші ніж життя. – промовила Саша.
Совість знову сиділа на підлозі граючись з кучерами Алекси, що лежала в неї на колінах. Її ніжні руки пахли теплом і Його тілом.
- Чому з’явилась ти, а не він?
- Він тобі не потрібний. Все минуло. Женя – не твоя доля. Він помер, а ти живеш далі. А я завжди буду з тобою.
- Добре… - і знову сон закрив Саші очі.
Вона проснулась з теплом в серці, вона почала виліковуватись від існування.
Саша мала друзів, знайомих і просто перехожих. «Я не існую.» - з кожним кроком до університету відбивало її серце. «Я поруч» - прошепотіла Совість.
В університеті все було добре. Знову заспала на парі, прикро, адже Саша вивчила всі завдання. Тому коли вона прийшла додому, її настрій був геть зіпсований. Совість сиділа на підлозі і дивилася в порожнечу. Побачивши цю картину, Саша в збісилася:
- Ти прийшла мені допомагати, правда?! То чому ти сидиш цілими днями дивлячись невідомо куди?! Можливо тобі ліпше піти?!
- Не будь дурною!!! Я тобі потрібна, і ти це знаєш.
- Добре! Я це знаю. Відчепись.
Саша сіла на ліжко і стала думати. Вона думала про те, чи дійсно її потрібна Його Совість. Хто вона їй така?! Від чого вона її уберігає?! Під цими роздумами вона заснула. Коли це трапилось Совість підійшла до Алексеного ліжка і прошепотіла: «Ось тобі і правда. Дивись уважно. Сама просила правду.»
Саша блукала містом, воно було зруйноване. Вона блукала про вулицям і не впізнавала їх. «Невже це ті вулиці?! Я ходжу цими дорогами кожного дня!
Де всі? Куди всі поділися?
Порожнеча пожерла моє місто? Це все сон! Не вірю!» - Алекса впала на коліна посеред вулиці.
Навколо неї творився безлад. Напівзруйновані будинки, дит’ясла, школи. Машини стояли по серед дороги без власників. І навколо тиша. Навіть вітру не було. Темно. Порожнеча.
Раптом напроти неї з’явилося дитя років 5. Воно дивилося на Сашу зляканими очима зеленого кольору. Дитя підходило все ближче, але Алекса відчувала тривогу.
Ось дитя підійшло зовсім близько, і Саша змогла його роздивитися. Це була дівчинка. На ній були подряпані шорти і футболка. Її зелені очі манили щирістю і самотністю.
- Де я? – з острахом запитала Саша.
- Дома. – здивовано відповіла та.
- Як тебе звати? – нервово Саша озиралася в пошуках правди.
- Я не знаю. – почала схлипувати дівчинка.
- Ходімо зі мною.
- Добре. – з довірою подивилось дитя в очі Алекси.
Саша взяла за руку дівчинку і повела її знайомими дорогами. Вона швидко найшла те місце де колись була її квартира.
Стіни були повністю зруйновані. Уламки скла і цегли лежали під ногами. Вони сіли на єдине більш-менш чисте місце на підлозі і мовчали.
- Я називатиму тебе Лією, – нарешті сказала Саша. – лягай мені на коліна ти мусиш відпочити.
Саша проснулась від дивного відчуття. На неї хтось дивився. Розплющивши очі, вона побачила дівчинку 5 років, що дивилась на неї переляканими очима. Так, то була та сама дівчинка зі сну.
Совість сиділа напроти і спостерігала з ними. Вони дивилися один на одного злякано і божевільними очима намагались сказати, щось суттєве.
- Ось ти найшла своє минуле. За мною твоє майбутнє.
Саша знову стояла біля стіни. Щось в ній змінилося, тільки що? На стіні була намальована дівчина з довгим, кучерявим волоссям, з зеленним очима. Та дівчина тримала за руку маленьку дитинку років 5, та сміялась і в руках тримала букет ромашок.
- Совість, то ти намалювала?!
- То була ти.
- Я цього не пам’ятаю. Я не брала пензля в руку біля 3-х років.
- Твої сни і віднайдені спогади завершать цю картину. Коли це станеться, я зникну.
Алекса знову заснула на підлозі. Нарешті їй нічого не снилося. Просто снилося тихе море. З білою піною.
Вона знову проснулась в 3:30 ранку. Не помітивши нічого нового. Зібравши свої речі, вона пішла прогулятися по нічному місті. Саша вдихала в себе той теплий запах міста. Після того страшного сну, вона почала по новому відчувати це місто. Алекса намагалась вивчити кожний камінчик, кожний будинок, кожну вуличку.
«Не повертайся!, - вона почула голос Совісті – повільно йди прямо. Я тебе збережу. Не бійся.»
Саша мовчки пішла прямо. Вона чула як б’ється її серце. Голоси за її спиною були такими знайомими. Вона впізнала один з них. То був її одногрупник, вони переслідували Сашу від самого будинку. «Вони тебе не бачать. Заспокойся.» - голос Совісті знову пролунав в Сашиній підсвідомості.
Алекса йшла по пустим вулицям і присутність Совісті заспокоював її. Коли вона дійшла до університету, обернувшись вона побачила Лію.
- Ти чому тут?
- Я не хочу залишатися одна.
- Не бійся, я завжди поруч. – усміхнулась Саша.
- Я не хочу залишатися одна.
- Ти зараз тут зі мною.
- Я не хочу залишатися одна.
- Люба, я не розумію про що ти – схвильовано відповіла Алекса.
- Щось тут не те. – біля маленької дівчинки з’явилась Совість.
- Її потрібно показати лікарю.
Саша і Лія сиділи в дерев’яному кабінеті. Навколо було все затишно і вони почували себе дома.
- Доброго дня. Я лікар – Громів. Чим я можу вам допомогти? – пролунав голос за їхніми спинами. Вони обернулись і побачили молодого лікаря. Він був високим, з маленькими вусиками. В його очах Саша побачила вогник. То був дуже яскравий вогник. Він світив теплом і любов’ю.
- Доброго дня. Я – Олександра Ігорівна. Моя донька нічого не говорить крім: «Я не хочу залишатись одна». Тому мені порадили звернутися до вас.
Лікар привітливо посміхнувся Лії, та натомість заховалась за Сашою і почала рюмсати. Громів нахилився до неї і привітно сказав:
- Привіт, мене звати Максим Володимирович. Але ти мене можеш називати дядя Максим. Ти мене правда не боїшся? Я скажу тобі по секрету мені подобається твоя мама. Але ти не проти залишити її на декілька хвилин?
Лія спокійно взяла руку лікаря і тихо пішла з ним. Коли вони зайшли в кабінет, Саша сіла на канапу й розгублено дивилась на зачинені двері. Звідти лунав сміх. Вона не розуміє, що відбувається. Цей лікар щось неймовірне робив з її Лією!
Пройшло пів години. Лія вийшла з кабінету з посмішкою на обличчі.
- Мамо, тебе лікар кличе.
Саша зайшла в кабінет. З великим столом сидів Максим Володимирович. Вона сіла в широке крісло і уважно подивилась на лікаря. Він був похмурий, але коли він побачив Сашу, посміхнувся.
- Ваша донька була дуже налякана.
- Коли вона проснулась, а вас не було на місті, вона дуже злякалась.
- Але як вона мене знайшла?
- Цього я ще не зрозумів. Напевне їй серце підказало дорогу.
- Максиме Володимировичу, я знайшла її на вулиці. Від тоді вона живе в мене. Я не розумію, ні мені просто в голову не вкладається, як вона мене знайшла.
- В мене до вас пропозиція. Лія приходитиме до мене кожного тижня. Ви можете спокійно приводити її до мене й ти на навчання. Я говоритиму з нею, гратимусь, тоді можливо я зрозумію що робиться в її дитячому мозку.
ID:
234606
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.01.2011 14:08:09
© дата внесення змiн: 13.01.2011 14:13:06
автор: Sans
Вкажіть причину вашої скарги
|
