Навіть називати цей твір не хочеться, тому... "Без назви" - геніальна назва... Шановні читачі, вибачте за ці сльози і ваніль...
«Він щойно встав із холодного, до біса холодного, вже нікому не цікавого, ліжка… На стіні вже третій день виднівся яскравий слід від вбитої мухи, подивився – потекли сльози, мимоволі (чи по волі?). Але це були сльози радості – нарешті ця істота перестане псувати йому і без того агресивний, сповнений лунатизму сон… Далі по стандарту: пішов на кухню, випив іржавої води з-під, який рік вже, протікаючого крана… Далі…, мизгаючи босими ногами плитку , поволікся до ванної кімнати, єдиної радості зранку (раніше він ще любив добряче наїстися, але зараз на це не вистачало грошей)… потім незадоволено одягався в обшарпаний, обдрипаний машиною якогось «буржуя», костюм півня та йшов працювати під дешевий генделик…
Життя повернулося спиною і його це влаштовувало… А що тут такого? Можливо це погано, але що таке «добре», кому зараз добре… Зате він був таким, яким він був і запекло вірив, що комусь на цій планеті він потрібен саме таким… Він мріяв стати собою… будучи в постійному пошуку себе, але цим він і був собою… Герой нашого часу, народжений не в свій час… В усьому ньому відчувається якесь протухле геройство… В тому, як він кожен ранок все-таки встає, в тому, як він одягає цей божевільний костюм, в тому, що він вірить ?..»…
А на іншому кінці міста жила вона… Чимось схожа на нього, хоча… зовсім не така… Успішна, приваблива, поважна… І ранки її починались зовсім по-іншому… Вона пила каву, справжню, саму чорну, але та її не зігрівала, вона йшла в ванну кімнату, але та не робила її чистою, вона пила сто разів очищену воду, але та не приносила їй задоволення, а ще… вона писала листи, які ніхто не читав. У неї в квартирі не було мух, її помешкання, взагалі було ідеальним, але й від цього шматки чогось колючого (може скла?) не припиняли дертися і приносити біль у душу…
Що їх поєднує?
Їх поєднувала лише самотність… Та віра…
Понеділок… 8 вересня…
Здається, що ще повинно бути тепло, але осінь диктує свої правила… Холод і мороз… В душах людей також…
Ці двоє нарешті зустрілися, саме зараз, саме в холод… Дві самотності зійшлися в одну… І не важливо як це сталося. Наскільки сильно небо було поранене зірками, про що вони говорили, як він себе поводив і з якого неба він діставав гроші для неї на квіти.
Це все безглуздо… Та хіба це важливо?
Коли ти бачиш перед собою щось справжнє, щось… від чого дійсно стигне кров, щось заради чого хочеться жити і ти просто розчиняєшся та існуєш в тій людині… Нарешті прийшло кохання (таки прийшло)… До них прийшло розуміння, реабілітація, ЖИТТЯ…
Ще місяць вони існували разом… Потім – стали окремо. Це було не intermezzo, це був кінець,хоча було справжнє кохання, адже кохання не мусить бути вічним, воно мусить бути справжнім… Вони шукали щастя на землі, а не на небі, десь там, попід хмарами. Вони й залишились тут, на землі, надихаючи всіх нас жити і любити… З часом кожен із них знайде ще когось потрібного (подібного?) і будуть жити, і будуть щасливими (бутафорія?). Але головне – що будуть! В серці буде пам'ять про справжнє і чисте кохання, до якого, на жаль ставляться не серйозно. Але воно таки справжнє, тому що перше! Тому що вперше! Кохають просто так! Нехай воно не останнє, не одне з багатьох, воно - єдине, такого більше не буде… Жорстоке життя та солодка пам'ять, а головне – дитяча щирість… - кохання…
А після буде дощ, а дощ йде на щастя…
ID:
249540
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.03.2011 17:06:02
© дата внесення змiн: 25.03.2011 17:06:02
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|
