|
ВІЧНИЙ ПОДОРОЖНІЙ
Минали дні, дівча змарніло,
Неначе в неї щось боліло.
Багато плакала ночами
Потай від подруг і від мами.
Вже й рік пройшов, а може й більше,
Їй з кожним днем ставало гірше.
Не розуміючи що сталось,
Її матуся хвилювалась,
Вона не знала, що з дочкою,
Хоч відповідь була простою.
Життя хмільне, як пиво пінне,
Й кохання тут в усьому винне.
Дівчина в розпачі молилась,
Щоб зустріч з милим повторилась.
Господь почув її благання,
Й вони зустрілись на світанні.
Вона прокинулась від сну
І бачить посмішку ясну.
- Як довго я тебе чекала
Й надію лиш одну плекала,
Просила Пресвяту Марію,
Щоб все збулось, про що я мрію.
Не володіючи собою,
Хотіла бачитись з тобою...
Мені так важко це казати,
Я так втомилася чекати.
Вуста їх перейшли межу...
Яку? Я зараз вам скажу...
Вони злилися в поцілунку
Й раділи наче подарунку!
Обличчя в неї зашарілось,
А в нього блідістю покрилось.
Вони страшенно хвилювались,
Бо так кохання зачекались.
А потім він промови» тихо:
- Ти певна, що не буде лиха?
А то побачить мене мати
Та й вижене під дощ із хати!
- Ні, ні! Я певна, що зрадіє,
- І радість серце їй зігріє,
- Вона давно вже мусить знати,
- Що доньці час прийшов кохати!
- Ну що ж, і я зізнатись мушу,
І ти мені запала в душу!
Я часто згадував про тебе,
Коли злітів у синє небо.
Бо в тебе очі, як волошки,
І так на нього схожі трошки.
Твоє волосся, наче жито,
Дощами чистими відмите.
Вуста, як пелюстки троянди,
Ще й повні пахощів лаванди.
Душа твоя - відкрита книга,
Прозора й чиста, наче крига.
Твій голос ніжний, як струмочок,
Цілющої води ковточок.
Ще маєш світле, миле личко,
Ти вся струнка, як та смерічка,
Тремтлива й ніжна, як берізка,
Ну ось..., з очей збігає слізка...
Пробач мені якщо образив,
Чи може прикро чимось вразив.
Але це все іще не драма,
Мені сказала б зараз мама.
Ми ще по різні береги,
Неначе гори навкруги,
Внизу далеко, як туман,
Хмаринок білих караван.
Ще нижче бистрої ріки
Несуться води, як роки.
Не певен я, чи зможеш ти
На інший берег перейти.
Нас розділяє крок один,
Чи вік, чи декілька годин.
Раніше вже були такі,
Той крок зробили навпаки.
Бо все збагнувши до кінця
Тікали прямо з-під вінця.
Тому й мандрую я один,
І самота мені, як тінь.
Ти мабуть хочеш запитати,
А де ж моя старенька мати?
Вона давно уже спочила,
Я знаю де її могила,
Й коли хвилинку вільну маю,
У самоті я там буваю...
Мені - сто сорок, зрілий вік,
Та я до цього мила звик.
.....продовження буде...
ID:
253667
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 14.04.2011 07:03:32
© дата внесення змiн: 26.04.2011 08:48:22
автор: Светлейший
Вкажіть причину вашої скарги
|
