В солодких чарах ніч плила,
Вона була на диво ніжна.
І злети душ і взмах крила –
Все розчинила тиша сніжна.
Мала кімната і вікно,
Що дивиться у світ зухвало.
«Сюди не зайде вже ніхто!» -
Воно у темряву кричало.
Прислухайся і ти почуєш плач,
Який росою землю поливає.
Думки погнала безвість вскач.
Життя мене поволі залишає,
Але у серці щось сопить
Так змучено і сонно, -
То віра покалічена не спить,
А б’ється в душу монотонно.
Чому не спиш? Уже пора
Покинути цей світ, людей, мене…
Сама ще я того не зна,
Але надія також у мені живе.
Вона, мов лікар чи суддя,
Поволі вирок свій читає.
В тенета сірого буття
Останню жертву затягає.
Мов паралітик в судорогах страшних,
Моя душа тікає від надії й віри,
Ховається у закутках нічних,
Де ж грань остання тої міри?
Зомліла. Впала. Розчинилась.
Мене вже тут ось-ось нема,
Але вікно так різко відчинилось,
Так солодко озвалася душа.
І білим птахом в чорну тишу
Прокрилась та, що труїть кров.
Цей світ, мабуть, не лишу,
Бо разом з відчаєм прийшла любов.
Вона мене і не просила, і не кляла,
Не кликала кудись і не манила –
Взяла за руку й просто промовляла,
Життя – то не могила.
Розумію, що оці слова
Дощем мінорним душу поливають,
Але я все ж таки жива,
Бо знаю точно – зігрівають
Моє зболіле серце знов
Віра, надія й всеосяжна любов!