Вечірні сумерки…
А я пишу тобі листа.
І сірість думки на папері щось виводить.
Геть моя нікчемна самота –
До мене Грегор Замза входить!..
Кидає погляд крізь століття,
Знецінює мої всі ідеали!
Об шибку б’ється мертве віття.
Північні сумерки із неба вже упали.
То ти людина чи комаха?
Чи це субстанція одна,
Коли життям скалічений невдаха
Летить у безкінечну прірву дна?!
Абсурд життя у його сенсі –
Знайти у цьому думки злет,
Щоб не молитися крізь двері вранці
На старий лейтенантський портрет.
Скажи, гіркі плоди із дерева пізнання,
Що застрягли й гниють в спині.
Чи болючіше пекло вигнання,
Де стіни одні? Повідай мені!
Мовчиш. Мабуть, видіння – ночі привітання.
Працюю далі. Вже немає страха.
Аж тут заграла скрипка під сумне зітхання:
«Кожна людина – самотня комаха»…
Плаче скрипка й губить ноти німі,
Що в небо рвуться без страху.
Мертвими губами шепочеш мені:
«Кожна людина – самотня комаха»…
Сіріє ранок. І знову потягнуться дні.
За ними бездна двері відчиняє.
Моя самотність – ти живеш в мені,
Душа ж тебе не проганяє.
- Це значить бути мертвим у житті!
Кричать думки обдерті,
Але бувають откровенія святі:
Воскреснуть можна тільки в смерті!
Не забинтуєш серце, та дарма:
Я бачу сонце у вікні.
Життя у мене іншого нема –
Залишу Кафку на столі.