Я скрізь шукала тебе і знайшла.
Ти був іншим зовсім, аніж він.
Долі нитка нас в клубок сплела
І не було уже бетонних стін,
І зникла зовсім стеля заважка.
Як хмарки, вільно ми летіли в небо,
Лише в твоїй руці моя рука,
Якщо єдині ми, комусь так треба.
Більше ніж ти, ніхто не розумів,
Скажи ж тоді – чому порвалась нитка?
Чому піти собі без слів зумів?
Вважав, що небо, то залізна клітка?
Я й досі є, я ще існую...
Можливо, треба так комусь?
Я й далі впевнено крокую,
Та вже назад не повернусь.
Заглянь у очі, глибоко, як зможеш,
Побачиш душу, що завжди жива.
«Це не твоя душа» - ти скажеш.
Моя, тільки давно нова.
Не хочу знову, щоб мене
Тягнув будь-хто додолу.
Хай краще небо забере –
Без стін і без забору.
Буває дощ, буває зимно.
Вночі так страшно й лиш зірки
Ведуть мене дорогой рівной,
Я стану там, як і вони.
