В’ється шлях широкий
Терном оповитий,
Дремле Дніпр глибокий
Об каміння битий.
А на горі та й на високій
Стоїть Кобзар сивий.
Богу молиться, а може,
Слуха спів тужливий…
«У всякого своя доля»,
А у нього – найвища:
Чужини терпка неволя
Й Українонька пропаща…
Стоїть Кобзар,
З вітром розмовляє
Та раз у раз питає
Про теє пекло на землі,
Що чорні люди розвели.
А той у відповідь гукає:
- Святого вже не має!
А той у відповідь кричить:
- Спить народ твій! Спить!
Покотилися гіркі сльози
На хворії лиця,
Розірвали небо грози –
Світ сховав обличчя.
