Я не знала, що таке можливо,
І тому солоні мої очі,
Злякалася, гарчала тихо й хижо,
Хоч все міцніше притискалася щоночі.
Думки хазяйновито так бродили,
Мов хмари в небі – хто ними керує?
Важкі, грозові думи обложили,
І ти, мов сонце, від моїх очей тікаєш.
Та серце знов садОвить мене в потяг.
Вже розклад руху вивчила напам’ять.
Вдягну по-швидше сексуальний одяг:
Поля, дерева, кілометри вмить розтануть.
Лечу до тебе, доле, наречений,
І швидкість розганяє всі хмарки.
Нехай перечить десь якийсь учений,
Та невагомі всі людські думки.
Якби поменше думати, а серцем
Все відчувати, бачити і чути,
Чи мали б відчай і розпука в ньому місце?
Чи почуття вдягали б на нас пута?
Я знов з тобою, в щастя наш політ,
А хтось вважа - кохання арештанти.
Тобі – життя моє, і небо, і ввесь світ!
Тримай міцніше, мій палкий Атланте!