Вже чорні дерева пронизують ще блакитне небо.
Лише мить тому я ловила останні промені світла,
Я повільно всотувала все тепло його, ніби
Рептилія на камінні, відігріваючи свої кінці,
Та все боячись, що буде замало.
І ось сонце змінили ліхтарі,
Повисипали теплокровні жваво,
Блукаючи містом немов упирі,
Немов боячись, що сонце їх знищить.
Я постою ще під помаранчевим ліхтарем,
Вберу в себе його штучне тепло,
Почуваючись метеликом чи комарем,
Хтось запросить на штучне вино.
Я посміхнуся, звісно, штучно,
Скажу слова, що прийнято казать
Й втечу по-швидше в своє справжнє ліжко,
Де можна тепло і по-справжньому поспать…