Вільям Міровіч
ОДНА МАЛЕНЬКА ПОМИЛКА
(Повісдання)
( щось середнє між повістю і оповіданням, бо як на повість, то тут замало тексту, а як на оповідання забагато сюжету )
Без присвяти
[ Бо кому можна таке присвятити?>
…Как одна короткая встреча
Затянулась на несколько лет.
(Високосный год - «Метро»)
Ты следуешь за мной по пятам,
Не спрятаться ни здесь и ни там,
И, как я ни темню,
мы десять раз на дню
Встречаемся по разным местам.
(Машина Времени – «Оставь меня»)
ПРОЛОГ
У них був план. На мою думку, цілком непоганий. Але вони допустились помилки. Так, однієї маленької помилки, яка, проте, виявилась фатальною…
Вони мислили за логікою, що усі люди однакові і зачесали мене під одну гребінку з іншими. О, чи зробили б вони це знову, якби знали?.. Хтозна. Людська дурість не має меж. Зовсім не має…
РОЗДІЛ 1.
Була весна. Навіть її кінець. І був день. Один із найзвичайнісіньких днів у світі. Було тепло. Було сухо. І нічого поганого як з боку природи, так і з боку долі зранку не намічалося. Як завжди.
Того дня я їхав на роботу на велосипеді. Так-так, на велосипеді. Хоча я не являюсь прихильником здорового способу життя і за фігурою не надто стежу, і на авто гроші у мене також є. Просто полюбляю поїздити містом на велику. Така от звичка…
Отож, я собі їхав, наспівував про себе якусь мелодію. З'їхав з тротуару на дорогу і тут якийсь удар кинув мене кудись вбік. Я впав десь у кущі, добряче гепнувшись об землю. За кілька секунд вискочив звідти і з криками «Та хто тебе, трясця, водити навчав?!» кинувся до машини, маючи намір висказати водію все, що про нього думаю, і, можливо, навіть більше у вигляді пам’ятного синяка десь на пиці.
Але моєму здивуванню не було меж, коли двері машини відчинились і звідти з'явилась деяка персона жіночої статі. На вигляд я б їй дав років з 20, або дещо більше. Вона було надзвичайно приваблива – десь мого зросту, з розпущеним темно-русим волоссям, блакитними очима і непоганими формами. Що тут сказати? Майже мій ідеал. Але в той момент я не думав про це.
Побачивши дівчину, я сторопів і слова просто застрягли у мене в горлі.
- Заради Бога, прошу мене вибачити, - поспіхом почала вона, - Я просто не помітила Вас. Я буваю деколи така неуважна… Пробачте… Я…
Чорт забирай, є така у мене дурна звичка на фрази вибачення відповідати щось на зразок «Нічого страшного», дуже соромитись та червоніти. Так і зараз. Як завжди…
- Та нічого страшного, - пробурмотів я. – Я сам щось не дивився за дорогою… Ви ні в чому не винні, в принципі…
- Мені так соромно… - продовжувала вона.
- Та … - я ще дужче засоромився. – Що ви?..
- Ось, - простягнула вона мені візитку, - Це мій телефон. Зателефонуйте увечері. Там приймете всі мої вибачення. Наразі, прошу мене вибачити, бо я дуже поспішаю…
Машинально я взяв візитку. Дама посміхнулась, сіла у своє авто і поїхала далі. Я почав розглядати щойно отриману візитку. Так. Що ми маємо?.. Лишко Євгенія Федорівна… бла-бла-бла… Заввідділом… бла-бла-бла… Хм, я вважав, що різні «зави» - це такі собі тітоньки за сорок з купою понтів і різноманітних комплексів щодо свого зовнішнього вигляду. Невже є винятки?..
Поступово думки перепливли в запитання чи телефонувати увечері, чи краще просто забути, викинути візитку і забити на все. У першому варіанті можливим наслідком був гарний вечір в непоганій компанії. В другому нічого нового – знову вечір в Інтернеті, переписуючись зі знайомими, та слухаючи нові пісні. Очевидно, перший варіант кращий.
Хоча, день тільки-но розпочався і, можливо, увечері намалюється якась ділова зустріч з якимись партнерами, або ще щось…
У кишені завібрував мобільний.
- Так, алло, - підняв я трубку.
- Микито, здоров будь, - почулось на тому кінці.
Це був Віктор. Мій колега. Ми працювали разом і знали одне одного вже досить довгий час. Отож, це був Віктор.
- І тобі не хворіти, - посміхнувся я. – Щось трапилось?
- Власне, так. Ти спізнюєшся на роботу… Е-е… Сан Санич дуже не радий… Я б, на твоєму місці, їхав сюди…
- Я вже в дорозі, і майже на місці. Скоро буду.
- Чекаємо…
Віктор поклав трубку. Я видихнув. День починався не надто добре. Хоча, не зовсім і погано…
РОЗДІЛ 2.
А на роботу я, все-таки, спізнився. Шеф полаяв мене і я приступив до виконання своїх робочих обов’язків. Як я, все-таки, не люблю запізнюватись… У моєму розумінні якщо кудись не встигаєш, то вже краще взагалі не приходити… Хоча, так теж не правильно…
Отож, година за годиною і пройшов робочий день. Наступив вечір. Наприкінці роботи я (все-таки) здійснив дзвінок і домовився з Євгенією про зустріч. Ми домовились про ресторан, що знаходився між офісом і моїм домом. Десь майже посередині. Ні-ні, ніяких «лівих» думок не було. Вона сама запропонувала саме цей ресторан.
Після роботи я поїхав додому. Піднявся на другий поверх, відкрив ключем двері і зайшов. До речі, це цілком непогані апартаменти. Три кімнати. Майже в центрі міста. Що ще може бути краще?.. Звісно, чотири кімнати в центрі міста…
Відкривши шафу, я постояв кілька секунд, обдумуючи що б надягнути. Потім вирішив що смокінг – це досить непогано і навіть доречно. Одягнув. Подивився на себе в дзеркало.
По дорозі до ресторану помітив квітковий магазин. Промайнула думка придбати букет. З одного боку, начебто і треба. А з іншого, це ж не побачення. Хоча, квіти ніколи зайві не бувають. Повагавшись, я зайшов і купив досить непоганий букетик.
До ресторану я прийшов вчасно. Сів за столик і почав чекати появи Євгенії. Її поки що не було і сліду.
- Невже Євгенія не прийде? – промайнуло в голові.
Та поступово думки перепливли у інше… Хм, все-таки, мені не подобаються імена, які в скороченому вигляді звучать однаково як хлопця, так і дівчини. Різні там Саші, Валі, Жені і їм подібні. Так само як і дуже рідкісні імена, особливо хитромудрі. Ото, буває назвуть батьки дитину якимось «таким» іменем і їм то все рівно, а дитині потім не зовсім…
- Привіт, - голос Євгенії перервав мої думки. – Про що задумався?
Як вона, все-таки, тихо підійшла… Я вручив їй букетик. Вона подякувала, сказала, що не варто було б (всі вони так кажуть, а як не подаруєш, то потім слухаєш «бу-бу-бу» весь вечір), понюхала, сказала, що він досить гарно пахне і сіла за столик.
- Ти вже щось замовив? – запитала вона.
- Ні, ще ні… - посміхнувся я.
Вона взяла меню і почала читати. Тим часом я теж почав дивитись що б таке і мені замовити. Вибір був непоганий і досить великий…
Вже за двадцять хвилин ми споживали замовлені страви і спілкувались.
- Отож, як тебе звуть? – запитала Євгенія.
- Микита, - відповів я.
- А мене Євгенія… - докинула вона і тут же захихотіла. – Ой, ти ж і так знаєш… Вибач…
- Та нічого… Краще запам’ятається.
- До речі, прийми ще раз мої щирі вибачення. Я і справді не хотіла щоб трапилось те маленьке ДТП… Знаєш, я взагалі нещодавно за кермом…
- А, - вдав зацікавленість я.
- … до цього машину водив мій водій, але він захворів… Грип, чи щось на зразок того… От я сама і воджу машину. А у тебе є своє авто?
- Ні, нема, - відповів я і тут же додав: - Може, краще закриємо цю тему?..
- Ой, вибач, - посміхнулась вона.
«Трясця, - подумав я, - Знов ніяковію. Їй що, це подобається?»
- Нічого.
Коли з основною стравою було покінчено, настала пора десерту. Євгенія, не надто довго вичитуючи меню, замовила тістечко і каву. Я ж після огляду списку віддав перевагу чаю з лимоном.
- Так, до речі, ким ти працюєш? – поцікавилась співрозмовниця.
- Хіба це зараз суттєво? – відповів запитанням на запитання я.
- Ні, просто спитала. Тобі не хочеться про це говорити? Ти соромишся своєї роботи?
Я сьорбнув чаю і сказав де працюю, на що вона відповіла, що нічогісінько в цьому не розбирається і знов захихотіла.
Я поглянув на годинник. Була десята година вечора. Здається, вечір підходив до свого кінця…
- Котра година? – запитала Євгенія, помітивши що я щойно глянув на годинник (так робить 90% людей, яких я бачив).
- Десята.
- Ой, - зойкнула вона, - Я вже не встигну на маршрутку додому. Вони так рідко ходять у моєму напрямку… Що ж робити?..
- А що, так далеко живеш?
- Два кілометри звідси. Просто не надто людний квартал, тому з транспортом не дуже… Слухай, може, проведеш мене? Мені страшно самій іти. Мало там що…
Ну, і що я міг відповісти?..
РОЗДІЛ 3.
Що ж, район був і справді далеко не досконалий. Він був досить моторошним і навіював страхи. Вулиці були порожніми, погано освітлювались і десь у дворах гавкали собаки.
Ми звернули вправо, під арку. З того кінця з'явилось дві постаті – одна вища, інша кремезніша. У голові зненацька промайнула думка, що тут можливі деякі неприємності.
- Агов, ти! – гукнув кремезний. – Лишай дівку і вали звідси поки ще всі кістки знаходяться на своїх місцях…
Ну от! Про що думав, те й сталось…
- Я їх знаю! – прошепотіла Євгенія, притиснувшись до мене, - Це дуже рідкісні виродки! Не залишай мене одну з ними… Зроби щось.
- Що «щось»? – кинув їй я.
- Не знаю. Ти ж хлопець…
Трясця! Як я не люблю, коли аргументом ставлять те, якої я статі.
Тим часом дві постаті посунули на нас. Втікати було пізно. Я приготувався до бійки. Кремезний першим кинувся на мене, незграбно махаючи кулаками. Я відступив крок назад і різко вдарив здорованя. Той гепнувся на землю. Інший з криком спробував з ходу вдарити мене ногою. Я відскочив, пропустив його повз і вдарив ліктем по спині. Наступним відчув удар ззаду і впав кудись на асфальт. Різко повернувся, схопився на ноги і заліпив здорованю з правої. Він щось вигукнув і гепнувся під стінку. Другий тим часом знов кинувся на мене з дурним криком. Цього разу йому вдалось і я, отримавши удар в бік, знову впав.
Неподалік почулись сирени. Бандюги схопились і кинулись навтьоки з криками:
- Мусори! Валимо!
Міліція проїхала далі.
- Ти такий мужній! – прошепотіла мені Євгенія.
- Умгу, - сказав я просто щоб відчепилась. – Отож, де ти там живеш?
- А, так ось мій будинок. Ми майже прийшли, - посміхнулась вона. – Може, зайдеш?
- Ні, мабуть, краще іншим разом…
- Глянь, який ти брудний. Зайди хоча б почистись…
Я поглянув на своє пальто. Так, вона була дійсно права. Я був трохи брудний. Мабуть, через те, що підчас бійки кілька разів опинявся на асфальті. В такому вигляді іти додому було б дещо по-дурному. Хоча вечір, квартал не надто людний, а додому іти всього-нічого. Але я чомусь погодився.
Ми піднялись до неї в квартиру. Що ж, вона була досить непогана. Євгенія простягнула мені щітку. Я зняв пальто і почав ретельно і швидко чистити, щоб пошвидше піти.
- Будеш? – почув я зненацька.
Євгенія простягала мені келих вина. Я завагався.
- Бери. Чого ти?
- Та я ж не за цим зайшов…
Євгенія зневажливо пхикнула. Я все-таки взяв келих, цокнувся, випив. В винах я, чесно кажучи, не розбираюсь. Тому смак мені не дав ніяких асоціацій. Взагалі ніяких.
- Як тобі? – запитала вона.
- Нічого.
Вона посміхнулась. І от у посмішці мені таки щось не сподобалось…
РОЗДІЛ 4.
Прокинувся. Відкрив одне око. Був ранок. І по-моєму, кімната таки точно не моя. І у друзів такої я теж ніколи не спостерігав. Я відкрив друге око. Зовсім не знайомий мені інтер’єр. Повернув голову вправо. Там лежала вона, Євгенія. Не спала. Лежала і загадково посміхалась.
- Ну, і як тобі ніч? – пролунало запитання.
- Тобто? – не зрозумів я.
- Ну, в загальному…
Важко щось сказати про те, чого в пам'яті абсолютно нема. Остання згадка – бокал вина. От трясця! Невже щось туди підмішала? Якщо так, то що?.. І найголовніше – навіщо?
- Нічого.., - відповів я.
- Що «нічого»?
Я був спантеличений. І справді, треба було б відповісти щось більш розумне. Але що було вчора увечері? Як би про це дізнатись?.. В голові було все перемішано. Запитання залишались без відповідей…
- Чого ти мовчиш? – ображено запитала вона.
- Аналізую.
- Вчора ти так довго не думав.
- Вчора нічого не було! – кинув я, почавши блеф.
- Ага, це мені що, наснилось тоді?
- Хтозна…
- Всі ви такі, - образилась Євгенія.
Я ставив себе у дурне положення. Справді, якщо все-таки щось було і я це не пам’ятаю через надмірну кількість алкоголю, то я зараз виглядаю як остання сволота… Але алкоголю вчора не було забагато. Це факт. Інакше я би не зміг справитись з тими двома. Хоча вони також були досить дивні. Бійка скидувалась на гру. Мені начебто піддавались. Хоча, це могло лише так здатись. Так що було вчора?
- Вибач, маю зателефонувати, - кинув я і підійшов до своїх штанів за телефоном.
Всі речі були розкидані. Як мої, так і її. Я витягнув телефон і вийшов в туалет. Зачинив двері. Перевірив у мобільному список дзвінків. Так і є – три пропущені виклики. Від Андрія Тонишева. Це – мій друг, знаю якого сто років і разом з'їли ми не один пуд солі. Зателефонував йому.
- Привіт! – почув я з того боку телефона.
- Здоров, чувак! – привітався я.
- Слухай, ніяк не міг вчора тобі додзвонитись. Три рази дзвонив. Чого ти не береш трубку?..
- Коли конкретно був дзвінок?
- Десь в районі четверті на дванадцять. Я три рази дзвонив… Так чого ти не брав?
Я промовчав, поглянув на себе у дзеркало – виглядав я як огірочок – а у відповідь сказав:
- Ти довго чекав?
- Гудків з вісім… Поки не скинуло.
- Умгу, зрозуміло. Добре… Слухай, а що ти хотів?
- Та, вже нічого…
- А, добре. Ну, бувай.
- Бувай.
Отож, я чомусь учора не брав після одинадцятої трубку. Чому? Так, добре, годині о десятій ( ну, може, трохи пізніше ) ми вийшли з ресторану, іти сюди хвилин з двадцять п’ять ( ну, максимум півгодини ), бійка тривала хвилин з п’ять, отже до неї я зайшов десь між пів-одинадцятою і одинадцятою годиною. Поки чистив пальто минуло кілька хвилин. Потім той бокал… І все. Ранок, ліжко, вона. Трясця… Що ж сталось тієї ночі?..
- Чого ти там так довго? – раптом почув я з-за дверей голос Євгенії.
- Зараз-зараз, - відгукнувся я.
Підняв «круг», зробив «справи», спустив воду, відчинив двері і вийшов з туалету. Вона швидко забігла всередину і хлопнула за собою дверима.
Я зібрав речі, одягнувся і пішов взуватись.
- Що, вже ідеш? – почув я знову голос Євгенії.
- Так, справи.
- Що, навіть не залишишся на сніданок?
- Ні, дякую…
- Я сподіваюсь, ми залишимось хоча б друзями? – при цьому Євгенія поглянула на мене таким «собачим» поглядом, що відповідь напрошувалась сама.
- Так, звісно, - кинув я.
- Бувай, Мік! – посміхнулась вона.
Я вийшов з квартири.
РОЗДІЛ 5.
Вулиця була знов безлюдна. Складалось враження що тут взагалі ніхто ніколи не жив. Похапцем оглянув подвір'я. Воно було абсолютно порожнім. Десь посередині стояло кілька дитячих гойдалок. В кутку чиєсь авто. Але це була таки не машина Євгенії. А де ж тоді вона припаркувала свою? Це було досить цікаве зауваження і я, роздумуючи над цим, покинув подвір'я.
До зупинки було зовсім недалеко, але на горизонті не виднілось жодної маршрутки, чи тролейбуса і я вирішив прогулятись до дому. Все-таки, чисте повітря корисно для здоров'я. Ну, принаймні так кажуть лікарі.
Я йшов і йшов. За півгодини був вдома, де переодягнувся і поплентався на роботу. День пройшов як завжди. Нічого нового. Увечері я знов сидів за комп’ютером і суміщав написання програм з відвідуванням сайтів і прослуховуванням музики.
Завібрував мобільний телефон. Я поглянув на номер – це була Євгенія. Поки я думав над тим, чи варто знімати, телефон все ще вібрував.
- Алло, - зняв я трубку.
- Привіт, - почулось у трубці. - Що робиш?
- Та так, нічого.
- Тут мене запрошують на вечірку. Все так офіційно… Одна з умов – прийти з другою половинкою…
- Тобто, ти хочеш щоб я пішов з тобою?
- Так.
Я задумався.
- А чому саме я?
- Тобто, ти проти?
- Ні, просто…
Тут я замовк. Що «просто»? Я ж не скажу, що не піду через те, що ми знайомі два дні і одну ніч. Але інших варіантів не було. Сказав що думав:
- Ми надто мало знайомі. Ще надто мало…
- Ха! Тобто ніч разом – це для тебе надто мало?!
- Агов, - спробував заспокоїти її я. – Ми ж друзі, а не коханці. Ти ж пам’ятаєш?
- Так, і тобі важко піти з другом? Еге ж?
Я промовчав.
- Буде весело…
- Ні, вибач.
- Мік, згоджуйся. Чого ти?
- Я не люблю такі офіційні зустрічі… Просто від природи не люблю.
- Та це круто! Може, познайомишся з ким…
- З ким?
- Ну, не знаю, залежить від обставин…
- Ага, і зранку я знов прокинусь у твоєму ліжку…
- Мік!!
Здається остання фраза її реально розсердила. А, може, це лише мені так здалося…
- Що «Мік»?!
- Ти мене образити хочеш?
- Ні...
Хоча насправді так. Але вголос я не сказав.
- Ні, справді, пішли. Чого ти, Мік?..
Трясця, здається, її вдалось мене вмовити.
- Добре, де зустрічаємось?
Розділ 6.
Ми зустрілись неподалік від місця проведення вечірки. Я прийшов туди у смокінгу, а вона у платті з дуже широким відвертим декольте.
- Як тобі? – запитала вона.
- Нічого…
Зайшли всередину. Дворецький запитав перепустку, Євгенія показала, а на мене кивнула:
- Цей зі мною.
Я ледве стримався, але нічого не показав свої виглядом.
- Проходьте, - ввічливо мовив дворецький і махнув рукою, - Вас чекають.
Ми увійшли у зал. Там вже знаходилось кілька пар. Одні танцювали вальс, інші про щось розмовляли. Кілька стояло біля столику, де були канапки і випивка.
- Слухай, - прошепотів я Євгенії. – Який привід вечірки?
- День народження.
- Чий?
- Ха - ха! Хазяїна маєтку.
Як я не люблю відповідей, які не дають ніякої нової інформації.
- Ні, справді. Чий?
- Відчепись.
Я відійшов від неї і став біля столика. До мене підійшов якийсь достатньо масивний чолов’яга, який мені здався чомусь знайомим, хоча я його раніше не бачив.
- Доброго вечора! – привітався він. – Ну і як воно вам?
- Що саме? – поцікавився я.
- Взагалі.
- Нічого. Трохи нудно, а так зовсім непогано.
- До речі, я - Сергій, - представився чоловік.
- А мене звуть Микитою, - відповів я.
Ми обмінялись рукостисканням.
- А що ви тут робите? – запитав Сергій.
- Пробачте? – не зрозумів я.
- Просто я хазяїн і знаю список запрошених, бо сам же і складав. А вас я взагалі ніколи раніше не бачив.
- А, так я прийшов з…
Тут я обірвався, оскільки не знав як назвати Євгенію. Можливо, подруга. Але мало що там ще за загвіздки в запрошеннях. Може, коханка? Ні, щось не підходить… Тоді що, дівчина? Цілком непоганий варіант.
- Тож з ким? – посміхнувся Сергій.
- З Євгенією. Вона моя дівчина.
- А, Женя. Я її добре знаю… Так, звісно. Ну, розважайтесь.
- З днем народження! – кинув я йому вслід.
- Прошу? – обернувся Сергій.
- Вибачте, а у вас хіба сьогодні не день народження?..
- А, так. Я просто не дочув. Дякую. Розважайтесь…
Він кудись відійшов. Ззаду непомітно підійшла Євгенія:
- Хто це був?
- Сергій. Він хазяїн. Ти що, не знала куди і до кого ідеш?
- Ні-ні, я добре знаю Сергія. Просто не пізнала… Що він хотів?
- Та так. Підійшов, поговорили, запитав з ким я прийшов…
- Зрозуміло.
Вона повернулась до столика і, взявши два фужери з шампанським, простягнула один мені:
- Будеш?
- Ні, не люблю.
- Та ну? Всі люблять шампанське.
Трясця! Не люблю коли ставлять такі тупі узагальнення – всі це, всі те. Але я промовчав, а натомість сказав:
- А я ні.
- Який ти дивний… Може, тобі вина? – простягнула мені інший фужер.
Я нехотя взяв, відпив. Євгенія випила відразу пів бокала і захихотіла. Потім повернулась до мене:
- Пішли потанцюємо.
- Ні, дякую. Без мене.
- Пішли, Мік. Ти що, не вмієш танцювати?
Таки не вмію. І не люблю. І досі не знаю, чи не люблю від того що не вмію, чи не вмію від того, що не люблю. Але признаватись не хотілось.
- Вмію. Просто нога після вчорашнього болить.
- Мік, це ж не рок-н-рол, а вальс. Його танцюють повільно… Пішли танцювати!
- Та якось…
- Що «якось»? Мік, один танець.
Трясця вона мене вмовила. Вже за кілька секунд ми кружляли посеред інших пар. Євгенія нахилила свою голову до мого вуха і мовила:
- А ти нічого танцюєш…
- Ти теж, - відповів я.
Більше ми одне одному не встигли нічого сказати. Музика зупинилась. На підвищенні з'явився чолов’яга в фраку і радісно прокричав:
- А зараз пора трохи розважитись. Конкурси!!
Публіка заплескала. Від деяких пар почулись несхвальні вигуки. Євгенія підскакувала, плескала і кричала мені:
- Давай, чого ти? Це ж весело!
Я посміхнувся, але у конкурсах за той вечір я участі ні разу не прийняв, тому що від природи не люблю таку дурню. Хай забавляються інші. Це не для мене. Точно не для мене.
Розділ 7.
Пізно ввечері ми вийшли з будинку. Євгенія взяла мене під руку і сказала:
- Проведеш мене додому?
Я повернув до неї голову:
- Вибач, звісно, але ні. Я пам’ятаю чим усе завершилось той раз і знову такий фінал мене, м’яко кажучи, не влаштовує.
- Пхе!
Вона фиркнула і пішла далі. Я залишився стояти на місці. Вона все йшла. Потім зупинилась, повернулась лицем до мене і сказала:
- Ну, дивись! Якщо зі мною щось трапиться, то ти будеш винний, що не провів. Подумай!
- Ні. Однозначно. Вибач.
- Ну-ну.
Вона пішла далі. Повернула кудись вбік і почала на трасі ловити машину. Кілька іномарок проїхало повз. Врешті одна зупинилась. Після короткого діалогу Євгенія крикнула:
- Та пішов ти! – і голосно хряпнула дверима.
Авто поїхало далі, а вона продовжувала ловити машину. Я рушив до Євгенії. Звичайно, з її боку це виглядало повною показухою. Я точно знав, що чиню неправильно, але я ішов, заспокоюючи себе, що справжні джентльмени завжди проведуть дівчину додому. З іншого боку, я не був таким вже джентльменом. Хоча, хто його знає. Може, і був. Отож, я підійшов до неї і сказав:
- Ну, пішли!
- Пішли, - вона посміхнулась і в цій посмішці читалось задоволення від того, що все-таки все відбулось як їх хотілось.
Знову ми дійшли до її району, знову він був погано освітлений. Знову провів її через арку, довів до будинку. Там зупинився.
- А провести до квартири? – здивовано підняла брови вона.
- Ні, вибач. До квартири проводити не буду. Тут не так вже і далеко.
- Пхе! – фиркнула вона і зайшла в будинок.
Я розвернувся. Був повний місяць, тому у його світлі я краєм ока помітив, що машини Євгенії знову нема у дворі.
- А де ж вона її паркує? – здивувався я, але пішов далі.
Знову вулиця, відсутність транспорту, дорога додому, двері квартири. День закінчився так само швидко, як і розпочався.
Розділ 8.
Минув ще тиждень. Було літо і було спекотно. А це була субота. І у мене зранку задзвонив телефон. Так, це знов телефонувала Євгенія. За останній тиждень вона телефонувала мені досить часто. Зазвичай, просто так, щоб поговорити. Я хоч і не люблю таких дзвінків, та все-таки щоразу терпляче її вислуховував (о, ці кляті правила етикету!!). Цього разу теж підняв трубку:
- Алло.
- Мік, що робиш?
- Поки що нічого. А що?
- Ми йдемо на річку, - це прозвучало як факт, а не як пропозиція.
- Хто «ми»?
- Ну, ти смішний. «Ми» - це ти і я. Збирайся.
- Ні, якось не хочеться…
- Чого? Пішли. Я кожного літа купаюсь.
- Та я…
- Що, плавати не вмієш?
Плавати я вмів, і вмію.
- Вмію. Просто якось непідходящий день для купання… - я сказав перше, що спало мені на думку.
- Нічого собі не підходящий. Спекотний, літній день. Що ще потрібно для купання?
І справді… От трясця, невже їй знову вдалось мене вмовити?..
- Аммм… Нічого.
Вже за годину ми йшли до річки. Звісно, бувають і чистіші водойми, але і ця була досить непоганим варіантом. Отож, дійшли до пляжів. Проминули один, другий.
- Надто людно, - пояснила Євгенія.
Нарешті помітили пляж, на якому було всього кілька хлопчаків. Вони хлюпались і почували себе, мабуть, справжнісінькими іхтіандрами.
- Агов, як там вода? – крикнув я їм.
- Супер! Краще не буває! – долинули голоси з річки.
- Я ж казала, - переможно посміхнулась Євгенія. – Зупиняємось тут.
Ми скинули манатки на купу, постелили рушник. Я скинув шорти і футболку і був готовий купатись. Євгенія ще щось там возилась. Я пішов до річки, всунув ногу в воду і зрозумів, що хлопці таки не збрехали. Набравши розбігу, я шубовснув у воду. Виплив і поплив до середини річки. Допливши, розвернувся і поплив назад до берега. Євгенія якраз заходила до річки. Йшла повільно, неквапливо, дивлячись під ноги.
- Чувак, тобі пощастило з дівчиною! Така красуня… - кинув мені один з хлопчаків.
- Вона мені не дівчина, - кинув йому я.
- А… Буває, - з розумінням сказав інший.
- Попливли, - сказала мені Євгенія, дійшовши до мене майже упритул.
- Попливли… - байдуже згодився я.
Ми перепливли річку і вийшли на тому березі. Краєвид був, звісно, чудовий. Я мимоволі зачудувався. Був би художником, тут же сів би писати картину. Але я ним таки не був. Тому просто стояв і дивився.
- Агов, попливли назад, - кинула мені Євгенія.
Ми перепливли назад і, вийшовши з річки, полягали на рушниках. Світило сонце, тому тіло висихало досить швидко. Хлопчаки вже кудись пішли і тому ми лежали лише удвох. Лише я і вона.
- Як романтично! – зауважила Євгенія.
- Так, трохи є, - кинув я.
Ні, насправді я так не думав. Зовсім не думав. Просто сказав щоби не починались розмови на зразок «Чому не романтично? Для всіх романтично, а для тебе ні ?!.». Я просто лежав і думав. Просто так думав. Ні про що. Так деколи буває. Начебто і думаєш, але конкретної теми нема. Отож, я собі лежав і думав. Раптом Євгенія сказала:
- Ну, відпочили, і полізли знов купатись.
- Ні, - заперечив я. – Я якось потім.
- Як хочеш, - потиснула плечима вона і побігла до води.
А я лежав і думав. Просто так. Конкретної думки не накльовувалось.
- А-а-а! – почулось раптом з річки.
Я різко підняв голову. Це кричала Євгенія. Вона махала руками і знаходилась майже на середині річки. По-моєму, вона тонула.
- Тону!! – заверещала Євгенія.
Точно тонула. Я зірвався з місця і кинувся до річки. Швидко стрибнув у річку і поплив до Євгенії, яка досі верещала.
- Дай руку! – крикнув їй я.
- А-а-а! – верещала і далі вона.
Я сам схопив її за руку і смикнув на себе. Вона щось далі кричала. Я плив до берега, тягнучи її за собою, немов буксир. Коли мої ноги торкнулись дна, я зупинився і підтягнув ближче потопаючу. Паніка вже закінчилась і вона просто часто дихала.
- Ти в нормі? – запитав я.
- Ага, - кивнула вона. – Дякую, що врятував мене.
Тут Євгенія спробувала мене поцілувати та я відхилив її:
- Чого ти?
- Це – рятівнику від врятованих.
- Що? – посміхнувся я. – Оце вигадала…
- Ти що, проти маленького поцілунку?
- Ми ж не пара щоб знаходити найменші приводи для поцілунків!!
- Я тебе не зовсім розумію… Ти не хочеш мене поцілувати?
- Трясця! – зірвався врешті-решт я. – Ні, не хочу! Запам’ятай: між нами нічого не може бути, зрозуміло?! Не може!
- Чому?
Невже вона і справді така наївна і дурнувата?..
- Тому.
- Подумаєш, - пхикнула вона. – Велика цяця…
Я з полегшенням видихнув. Хтозна чим міг би далі обернутись цей «маленький поцілунок». Більше купатись мені не хотілось.
Додому ми повертались в повній мовчанці…
Розділ 9.
Минуло ще два тижні. Кожен день мені телефонувала Євгенія. Деколи вона мене виручала, але частіше все-таки я її. То квартиру затопить, то меблі пересунути, то ще якась дурня.
Отож, минуло два тижні. Я сидів в офісі за комп’ютером і намагався настроїтись на роботу. Не міг.
В кишені завібрував мобільний. «Євгенія…» - промайнуло в думках. Я поглянув. Ні, це була не вона. Номер був взагалі якийсь невідомий. Я підняв трубку:
- Алло…
- Мік, - в трубці пролунав голос Євгенії і він звучав не так, як завжди. – Слухай… Я в дуже великій халепі. Я винна купу грошей. Ти б не міг…
Тут трубку у неї забрали і грубий чоловічий голос продовжив:
- Слухай сюди. Ми маємо твою чувиху. Якщо післязавтра бабок не буде, то їй капець. Ми її грохнемо і продамо на органи… Ти врубався?!
- Так.
- Вона стирчить нам двісті штук. Ми забрали її тачку і тепер вона нам винна… - голос затих, начебто з кимсь радився. – …сто двадцять штук. Баксів. Шукай де хочеш. Продай квартиру, машину… Коротше кажучи, вона сказала, що ти її хлопець, значить її проблеми є і твоїми. Хіба не так?.. Так, на її знов…
У трубці знову зазвучав голос Євгенії:
- Мік! Я дуже боюсь… Знайди десь гроші. Я тобі віддам. Справді… Мік, я дуже боюсь… Боже… Мік, врятуй мене…
Далі трубку знову забрав чоловік і вказав місце і час зустрічі. Потім дзвінок завершився. Я задумався. Голос був хоч і майстерно змінений, та я точно знав, що десь і колись його чув. Точно чув. Задумався. Проніс у пам'яті голоси всіх знайомих, яких пам’ятав, потім рідних. Ні, це були не вони. Раптово згадав, що я його чув нещодавно. Так, зовсім нещодавно. На тому банкеті… І тоді, в підворітті. Треба ж, той бандит і начебто Сергій, і цей чолов’яга є, здається, однією і тією ж персоною. Пасьянс розклався. Я зрозумів усе.
І я знав що робити далі.
Розділ 10.
Увечері, в точно назначений час я під'їхав до вказаного місця на таксі. Потім вийшов, пройшов недовгу частину лісу і опинився на галявині. В дальньому її кінці знаходився автомобіль. Так, це була машина Євгенії. Невже, я помилився і усе дійсно так, як описали мені по телефону?.. Але вже було надто пізно.
Я пішов до авто. За кілька кроків зупинився. Двері машини відчинились. Звідти вийшов масивний чоловік. Так, я його впізнав. Це був і той Сергій, і той бандит з підворітні. За собою він витягнув Євгенію. Рот її був заклеєний скотчем. Руки зв’язані за спиною. Невже, все-таки?..
Бандит поставив Євгенію перед собою і направив їй пістолет до виска.
- Гроші! – наказав він.
Я підійшов ближче і подав кейс. Сергій взяв його і поставив біля себе. Розрізав скотч, яким були зв’язані руки Євгенії і наказав їй:
- Відчиняй!
Вона присіла і повільно відкрила кейс.
Тут по лиці їх обох промайнув подив і розчарування. І це остаточно підтвердило мою версію. Так, у кейсі не було грошей. Ані долара. Ані цента. Я засунув туди кілька томів «Шерлока Холмса» Артура Конана Дойля, для ваги. Я не помилився…
- Якого біса?.. – розгубився бандит, але в наступну секунду рвучко встав і направив пістолет Євгенії до голови. – Ну, все. Їй каюк… Я тебе попереджував.
- Ну, стріляй! – посміхнувся я.
- Я їй зараз мозок виб’ю! – просичав той.
- Давай! – сказав я і підійшов ще ближче. – Ну, чого ти?
Я підняв праву руку догори. З лісу в той же момент з’явились озброєні міліціонери і спецназ. Вони бігли прямо сюди.
Бандит розгубився. В наступний момент різко вдарив мене на обличчю і разом з Євгенією кинувся до машини. Завів і повернув в бік дороги, додавши газу. Один з міліціонерів присів, прицілився і вистрілив по колесам. Машина продовжувала рух. Міліціонер вистрілив ще раз. З другої спроби колесо було пробито, машину занесло вбік і вона зупинилась. Звідти вибігли Сергій з Євгенією та кинулись бігти в бік лісу. Почувся постріл.
- Стояти! Стріляти буду! – крикнув один із міліціонерів і вистрілив у повітря.
Сергій з Євгенією бігли далі, сподіваючись все-таки втекти. Пролунав ще один постріл. Сергій змахнув руками, ніби відганяє голубів, і впав. Євгенія заверещала і, обхопивши голову руками, присіла. До них вже добігали міліціонери:
- Вас заарештовано! Руки за голову…
Я з полегшенням видихнув. Все нарешті завершилось. І досить благополучно.
Розділ 11.
- Отож, ми їх пов’язали. Так, дякую за допомогу, друже! – з цими словами Микола потиснув мою руку.
Він був слідчим і я його досить добре знав. Колись ми навчались разом в університеті. І тоді, після дзвінка, я вирішив піти саме до нього. За допомогою…
- Але, все-таки. Микито, звідки ти знав, що це все блеф?
- Нізвідки. Я не був у цьому упевнений… Взагалі.
- Чекай! Тобто ти підставляв дівчину?.. Отак просто?..
- Еге ж…
- У мене нема слів.
- Ні, насправді, все не так туманно. Я зрозумів, що зі мною грають ще досить давно… При другій зустрічі. Я її проводив до будинку, там була бійка. Причому мене здивувало, що як на бандитів вони надто невміло бились. Складалось враження, що зі мною просто бавляться. Як з дитиною. Вдвох вони мене могли б легко скрутити…
- А потім...
- Потім вона мене запросила почистити пальто у неї в квартирі. Я навіть думаю, що саме для цього і була інсценізація бійки… А коли я чистив, вона запропонувала мені випити. І от після того як я випив, я не пам’ятаю нічогісінько аж до ранку. Зранку вона мене повідомила, що ми провели разом ніч… Розумієш?..
- Так…
- Я, ясна справа, не повірив. По-перше, у мене в телефоні було три пропущених виклики від друга. Три!! Розумієш?.. Якби я не спав, то би точно зняв трубку, або зателефонував йому трішки пізніше…
- Чому?.. Ти ж міг би і не почути…
- Розумієш, у мене в телефоні надто гучна стоїть мелодія на виклику. І, повір мені, я б точно почув, якби навіть спав… А, враховуючи, що така мелодія і мертвого розбудить, я точно заснув не без допомоги якихось таблеток… От так от.
- А по-друге?
- Це ще простіше. Коли зранку я зайшов до туалету, то побачив, що «круг» не було піднято. Тобто останнім в туалеті був точно не я. Але справа не в цьому. Я, коли поглянув на себе у дзеркало, то помітив, що і зачіска моя була у нормі, і слідів помади на обличчі не було і я навіть не пахнув її парфумами. Коротше кажучи, ні чорта у нас вночі не було.
- Але це ще ні про що не свідчить…
- А, по-третє, бачив фільм «Я, знову я та Ірен»?
- А, цей що з Керрі?.. Але до чого?..
- Так. Пам’ятаєш, є момент коли зранку Керрі заходить в туалет і питає у Ірен « А чого це я пісяю, наче у нас учора був секс?»
- Ну?
- Так от. У мене такого не було. Це вже стовідсотковий аргумент.
- А може, в тебе просто так..?
- Ти думаєш, що у мене це вперше було?
- Нічого я не думаю…
- Так от ні. І у мене це як у всіх. А отже, уночі у нас нічого не було… Зовсім. До речі, коли я вийшов з будинку, то не помітив її машини. А при першій зустрічі Євгенія була за кермом… Це мене насторожило. Потім я запідозрив щось коли ми прийшли на вечірку. Коли я поздоровив Сергія з днем народження, він вочевидь не зрозумів чому я його вітаю. Певне, вони не узгодили причину її появи на вечірці.
- Так…
- А може, вона взагалі не знала, що цей її друг там буде. І він грав експромтом. Його обличчя теж мені здалось тоді підозріло знайомим. Як і статура. Але, зрештою, мене стовідсотково впевнило в тому, що це все афера той момент коли при дзвінку бандит сказав «Вона винна двісті штук. Ми забрали її тачку і тепер вона винна нам…» і зупинився… В той момент він радився з Євгенією. І я це зрозумів.
- Хм… Тобто, ти спирався на такі «факти»?
- Так. І непогано, мушу зауважити, спирався.
- Ти взагалі розумієш, що ризикував життям дівчини?
- Повір, мені було абсолютно все одно до неї… Знаєш у чому була їхня основна помилка?
- В чому?
- Вони думали, що я думатиму, як ти. Що я буду переживати за дівчину. Що я за ті три тижні відчую себе ледве не героєм, який стільки разів рятував її. Що, врешті-решт, я закохаюсь, або принаймні стану дуже сильним другом. Або що я, ну, хоча б буду джентльменом. І вони прорахувались… Нічого з цього я не робив і не відчував.
- Як я погано тебе знаю… - після тривалої мовчанки вимовив Микола. – Я б ніколи не подумав, що ти…
- …така сволота?
- Так.
- Ніхто не знає людину краще неї самої… З твоєї точки зору я, можливо, і сволота. А хіба не такі ж ті, хто намагались зіграти на моїх почуттях?..
- Не знаю.
- Ну, бувай.
- Бувай!.. Треба ж таке. Як я в тобі розчарувався…
Я вийшов з відділку міліції і пішов до найближчої зупинки.
Через деякий час відбувся суд. Аферистів «Євгенію» і «Сергія» (насправді ніякі вони виявились не Сергій і не Євгенія) засудили до ув’язнення, де у них буде час подумати над помилками.
Що ж, людям властиво помилятись… Не пам’ятаю хто сказав.
14-22.06.2010р.
ID:
260866
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.05.2011 16:26:59
© дата внесення змiн: 21.05.2011 16:26:59
автор: William Mirovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
Це того варте 
