Шелестить листя про спогади літні,
А за вікном хрипить незрозуміло дощ.
Осінь вривається у серденько самітнєє,
І огортає тишею, як в мокрий плащ.
Листопад рве несамовито пута,
В які горнемося усі щодня.
Я йду босоніж по калюжах тих забутих.
Я runaway від дійсності, та шлях для себе вибрала сама…
Зів’яле листя кружля у вогкому повітрі,
П’янкими ароматами дурманять небеса,
Тьмяніють зорі десь вгорі столітні,
І романтичний спокій думку огорта.
Зчорнілий пил асфальтових доріг
Вкриває товстим шаром землю,
Зчорнілий лист тополі стелиться до ніг,
І шепотить до мене, як словами сипле…
Парасолька рветься вгору до птахів,
Стираючи межу між небом і землею,
І, здається, вітер підійма мене в політ
Зробивши із реальності прозорі, світлі крила…
Спиняю погляд свій на свічаді тротуарів,
На мінливій масі перехожих і машин,
Я підіймаю пелюстки засохлих вже тюльпанів,
Це послання до нас, прийдешніх поколінь:
«Не спіть, не загасіте думки, в метушні складних подій…»
"Внутрішній ритм думки" - гарно сказано. Якщо чесно, то мені вже трохи набридли "правильні" вірші, в яких всі рядки мають однакову кількість складів, всі наголоси падають туди куди потрібно, рими відшліфовані до бездоганності. Такі вірші часто нагадують тверду залізобетонну конструкцію. Тому то я ціную якісь нові форми як ось цей Ваш вірш наприклад. Дякую за нього! Я отримав задоволення від його прочитання
Sundreen відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. Але "правильні вірші" теж потрібні літературі, це наша класика. Хоча, не сперечаюсь, мені теж вони трохи обридли, тому ми тут, щоб створювати щось нове..
