Ти любиш збирати свої сльози в долоні,
Розвішувати їх по кімнаті, як зорі.
Коли тобі сумно – папір дістаєш,
Сніжинки усміхнені вмить вирізаєш.
Під ковдрою заховаєш очі,
Бути тут ти аж ніяк не хочеш.
Роздерта шкіра й сльози не при чому –
На всій планеті ти не маєш свого дому.
Ти загубилась тут: як бути, що робити?
Це не твоє життя , це спроби якось жити.
То з надією, з жаром б’єшся,
То від відчаю вмерти рвешся.
А, може, сенс твого життя –
Шукати сенс свого життя?..
Коли ти знов пусті думки ловитимеш,
Чужі серця, що рвані, знову шитимеш,
Лише для тебе листя так шепочеться,
Згадай про це і жити знов захочеться.
Росою освіжи гарячі скроні
І вилий сльози, що печуть долоні.
Забудь про сенс – живи лиш почуттями!
А я тобі свої до дна віддам.
