У тихому провінційному містечку Н, де всі про всіх усе знають, але ще не всі пе-резнайомилися, народжуються небувалі історії з так званим «хепі ендом» (щасливим закінченням) чи може і не дуже «хепі» (щасливим).
Здавалося б усе банальним знайомством однієї загадкової парочки – Максима та Одарочки.
Одарка – красива пані, яка мешкає у містечку Н по вулиці К у будинку Х. Літами теж не була пані молодою, десь під п’ятдесят. Ось і вирішила Одарка знайти свого су-дженого-рядженого. У коханні, як і на війні, всі засоби добрі: спочатку оголошення у всесвітній мережі Інтернет на сайті знайомств, далі – оголошення у газету. Текст зву-чав досить просто: «Симпатична пані поважного віку шукає чоловіка для створення сім’ї. Про себе: симпатична блондинка, добра господиня, матеріально забезпечена. Відгукнися, доле!»
Шквал дзвінків «посипався» на Одарку. Хтось пропонував «руку та серце», хтось кликав на побачення, хтось цікавився вмістом гаманця. Але серед потенційних кавале-рів відгукнувся і Максим.
Ранкову ідилію Одарки зі сном порушив телефонний дзвінок:
- Алло! Ви бажаєте познайомитися?
- Доброго дня, звісно так. А хто Ви будете?
- Я – простий чоловік. Звуть мене Максимом. Живу з мамою. Одруженим не був. Маю власний дім. Є невеличкий бізнес.
- Приємно познайомитися. Я – Одарка.
- Одарка? О, яке старовинне українське ім’я.
- Так, так. Працюю бухгалтером. Люблю куховарити, домашній затишок та літера-туру.
- Як цікаво, Одарочко, я теж люблю читати літературу, особливо поезію Блока. А Ви?
- Я віддаю перевагу Єсеніну.
- О, так ми закохані з Вами у поезію поетів «срібного століття».
- Так, так, Максиме.
- Одарочко, люба, давайте зустрінемося десь?
- Із задоволенням, Максиме. А де саме і як я Вас впізнаю?
- У місті Н у кафе «Малинова сага». Візьміть книгу і я теж візьму. А ще я трима-тиму великий букет троянд.
- Домовилися, о дванадцятій годині буду.
Прийшла неділя. Наша парочка зустрілася. Так розпочалися їхні перші несміливі, хоч і в поважному віці, романтичні кроки.
Максим дарував Одарці богемне життя за місцевими вимірами: возив на модно-му автомобілі на концерти, ходили на виставки, мандрували світом. Все було якнай-краще. Одарка не могла повірити, що в п’ятдесят можна почуватися на років шістна-дцять. Так, так, Одарочко, таке буває.
Кохання. Воно непідвладне ні віку, ні часу. Воно – вічне та капризне, непередба-чуване та мінливе.
Роман наших закоханих тривав близько двох років. Раптом прийшло горе у сім’ю Максима: помирає його мати. І тут чоловіка як підмінили. Звернувся він до оковитої. Одарка як тільки не старалася вивести Максима із запою, все було марно. Але одного дня відбулися кардинальні зміни – Максим отямився. Він поклявся, що ніколи більше не торкнеться чарки та запропонував Одарці «руку та серце».
Зраділа Одарочка такому повороту долі та прийняла пропозицію Максима. Від-гуляли молодята весілля. Щастя вирувало у їхній домівці, та недовго.
Максим знову звернувся до «зеленого змія». І понеслося… Спочатку пропив біз-нес. Далі кредити не дозволяли вільно «дихати». Став Максим продавати нажите доб-ро. Продав, навіть, і мобільний телефон за копійки.
Одного дня, п’яного Максима, без свідомості доправила «швидка» у реанімацій-не відділення.
Одарка місця собі не знаходила. Її, здавалося б, ідеальний чоловік опинився на краю прірви. Ні кохання, ні жодні слова не мали значення для Максима. Лише чарка…
Очуняв наш бідолаха Максим і знову за стару справу – горілку.
Що ж робити Одарочці? Подавати на розлучення? Шкода, такий вже добрий го-сподар. Максимко розумів її спочатку із півслова. Замислилася Одарочка. Добрі люди порадили зачекати, можливо щось зміниться. Але чим далі в ліс, тим більше дров.
Одарка не витримала та поставила ультиматум Максиму: «Або я, або горілка.». Максим розмірковував на одинці у власному домі.
Раптом дзвінок:
- Кохана, Даринко! Від сьогодні я позбавлю тебе усіх страждань. Ти будеш ві-льною пташкою! Дім перепишу тобі, не хвилюйся. Прощай та не тримай на мене більше зла. Я ріжу вени…
- Максиме, схаменися, я тебе так палко кохаю. Ти не повинен так робити, чуєш, Максиме! Я зараз буду, не роби дурниць!!!
- Пі…пі…
«Дзвінок закінчено!» – висвітлилося на дисплеї мобільного. Даринка миттєво прибула на таксі. Стукала в двері, але ніхто не відкривав. Даринка покликала на допо-могу сусідів. Зателефонувала родині Максима.
Розгублена Одарка не знала що їй робити. Раптом зрозуміла, що пора викликати рятувальників МНС. Хлопці з труднощами пробралися у дім. І що ви думаєте?.. П’яний Максим лежав розкинувшись посеред кімнати. Біля нього пляшка із спиртним. Напів-голі стіни споглядали за дійсністю. А на дивані муркотів кіт Сіромаха, якому було бай-дуже, що відбувається навкруги; він же мав ще в запасі декілька пачок хрусткого кор-му…
Історія героя Максима закінчилася у лікарні. Повернувшись до реальності від туманних алкогольних галюцинацій, Максим набув образу людського: нарешті поголи-вся, викинув у смітних старий одяг, що слугував за підгузник та взявся «за розум».
Влаштувався на роботу, хоч може і не таку престижну, як була раніше. Кинув назавжди і пристрасть до алкоголю, став ідеальним чоловіком та дбайливим господа-рем.
Даринка раділа, що тепер на її вулиці свято. Через рік максим відродив та вивів на новий рівень свій бізнес. Правда з боргами чоловіка прийшлося розраховуватися Одарці. Сім’я по-справжньому зажила в злагоді, любові, не зважаючи на те, яку ціну довелося заплатити за крихке щастя. Про «насичене» минуле ніхто й не згадує. Це вже давно перевернута сторінка.
ID:
276135
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.08.2011 19:26:37
© дата внесення змiн: 20.08.2011 19:27:08
автор: Мирослава Савелій
Вкажіть причину вашої скарги
|
