* * *
По перехрестю шуму, між коліс,
У бруді і чадному газі,
Візок з потворним тілом ледь пролазив,
Зібрати крихти від шоферських сліз.
В обрубках ніг лежав берет десанта,
В бушлаті “За відвагу” дві медалі,
В скляних очах байдужої печалі
Тюрма життя, де став він арештантом.
Та раптом гальма свист із криком –“Тато!”
Ввірвались, немов постріл серед ночі,
І плечі, голос і ці рідні очі,
Мов струмом, серце вразили солдата.
І сльози жалили обрубки струпів,
Від подиву колеса замовчали.
- Це батько мій- без сорому кричав він
І пригортав безноге і безруке
Це рідне тіло, що вже не чекало
Нічого від життя, лиш смерті в муках.
Син батька ніс, мов прапор перемоги.
- О, скільки я шукав, якби Ви знали!
.......................і загрубілі руки шоферів,
Не змовившись сигналом проводжали,
Свій талісман щасливої дороги
Рідня... .А скільки серед вас... .
Чужих… , озлоблених по крові,
З колиски гнаних, зібраних на гробі,
З стиду забутих, проклятих за гріх.
Невже, коли не маєш, тільки ціниш,
Невже все розумієш лиш з роками,
Що пуповину розірвав руками –
