Прокидаєшся,біжиш, куди...- не знаєш. Та і не так воно важливо. Головне бігти. Бігти від усіх, від самого себе. Тікати. А може навпаки? Можливо не від, а до себе?Шукати себе?? Не знаходжу...
- Де?Хто? Для чого??? - лунають думки.
- Тут,але ніхто - лунає голос.
- Хто тут? Покажись! - збентежено.
- Всеодно не побачиш - упевнено.
- А раптом?...
- Ні.
- Чому ти такий впевнений?
- Тому,що я тебе знаю.
- Звідки?
- Я - це ти сам!... - панічно сміється.
Відмовляюсь вірити. Виходить...я сперечаюсь сам з собою.... І так завжди. І так всежиття...
ХТО Я?Люди!... Підкажіть... Не можу... Не збагну ніяк.
Падав дощ... Він барабанив по вікнах. Ти так любила на нього дивитись. Кава. Ніжний аромат і терпкий смак. Її тепло розливається по горлу. Я відчуваю її. Але де Ти??? Чому я Тебе не відчуваю? Це сон? Чи я уже помер? Не знаю... Та й не хочу знати. Мені це не цікаво. Хоча...ні мені це навіть дуже цікаво твою мать. Та я не знаю. Як би я не намагався, я не знаходжу відповіді.
Біжу. Куди? Та куди очі дивляться. Головне щоб бігти. Щоб серце билось. На останньому подиху добігаю до фінішу і...... Ні, ще не все. Це не фініш, а всього лиш початок наступного відрізку марафону.
Продовжую бігти. Спотикаюсь, падаю, встаю (іноді не одразу, даю організму змогу перепочити) і продовжую свій шлях. І так завжди. І так щоразу. А куди його бігти, один пес знає. О_о. А ось і він. - Пане пес, підкажіть будь-ласка куди бігти - звертаюсь до нього.
- До щастя - відповідає він.
- А де воно, те щастя?
- Ти сам маєш визначити.
- Чудово. Чудово блять - кричу в паніці і біжу дальше. І ось нарешті воно - щастя. Таке омріяне і таке довгоочікуване. Ось воно. Воно моє. Не відпущу, не віддам нізащо ніколи нікому. Цілую його (щастя - воно), обнімаю, пригортаю до себе. І так мені добре. І так мені легко. І здається, що зараз просто відірвусь від землі і полечу...
Так було колись. Це все спогади. Тільки спогади і не більше... Тепер же моє щастя - музика. А спогади.... Вони допомагають мені її творити.... Сі-мі, сі-мі, сі-мі, сіЬ...