Туди, де рибки
Йдучи на роботу, моя подруга випадково почула діалог мами і синочка, які йшли попереду. Молоду маму щось насторожило у ході дитини і вона сказала, що треба було б сходити до лікаря. «Це туди, де рибки?» - запитав хлопчик. На мамине «ні» посипалася ціла низка версій: «Туди, де гойдались на каруселях? Де їли морозиво? Де живе кучерява Оленка?Де маленькі кролики?..» Словом, хлопчик перезвав ситуації, які, очевидно, найбільше вразили його за останній час. Усі перелічені події були світлі і по-дитячому прекрасні. Тільки добро і позитивні емоції залишились в дитячій голівці. Жаль, що ми вже давно втратили цю дивовижну особливість пам’яті – зберігати в собі тільки світлі, радісні, зворушливі сюжети життя, які роблять нас кращими і добрішими.
Невиховані діти
- Такі невиховані діти у Ганни. Ще ж малі зовсім, а вже грубіянити вміють. Он дочка моя, Марійка, вчора була у них, то вони їй такого наговорили…
- Воно й не дивно, без батька ж ростуть…
На долю Ганни випало чимало негараздів. Її життя аж ніяк не назвеш солодкою казкою. Важке дитинство, убоге існування, щоденна виснажлива праця. Чоловік залишив її одну з двома маленькими дітьми. Не його це призначення – бути батьком-сім’янином. Старшому Іванкові чотири з половиною, а меншенькій Улянці – два рочки. Це її єдина радість і потіха. Щоб хоч якось прогодувати дітей, жінка працює щоденно на двох роботах. Вдень на заводі, а в нічну зміну прибирає в одному з місцевих розважальних закладів. Учора Ганна попросила сусідську Марійку зайти до її діток, щоб та приглянула за ними, бо їй довелось затриматись на роботі. Дівчина зайшла до дітей з цукеркою і дала її Іванкові. Хлопчик довго розглядав невеличкий солодкий подарунок, все думав як поділити його з Улянкою, адже цукерка така маленька. А потім «нагрубіянив» Марії, спитавши чи не буде у неї ще однієї цукерки.. для сестрички.
«Від усмішки стане всім тепліше…»
Нещодавно їхала в поїзді. За вікном був дощ, а тому настрій трохи зіпсувався. Приготувалась до нудної й затяжної дороги, аж раптом у вагон вбігло світле дивовижне сонечко, за яким поспішала мама. Вони присіли поруч мене. Маленька невгамовна дівчинка, років 4-5, з щирою посмішкою і допитливими оченятами прикрасила мій шлях додому, та й не тільки мій. Вона смішила й звеселяла пасажирів: бігала по вагону туди-сюди, сяяла і сміялась, то віталася з усіма, то копіювала провідницю. А потім грала в чарівницю, де потяг – її замок, а пасажири, що заходили – її гості, з якими вона теж люб’язно віталася. Цілу дорогу світла посмішка не сходила з її обличчя. У ті кілька годин усі забули про свої проблеми і турботи, і про те, що дощ за вікном. Адже маленьке дівча змусило усіх в вагоні щиро посміхнутись і згадати ту дитячу непідробну радість, про яку ми часто забуваємо за буденними клопотами й негараздами.
ID:
300907
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.12.2011 02:23:44
© дата внесення змiн: 19.12.2011 02:23:44
автор: Євгенія
Вкажіть причину вашої скарги
|