У пастці власної недолі
На лоні чистім від гріха
Собі могилу серед болю
Знайшла письменницька пиха.
"Рушай, проклятий догори!
Мов колісниця Аполлона,
Ряд не затримуй, хоч згори,
А хоч - впади у яр бездонний!"
Здавалась люта маячня
Собі пронирливим пророцтвом
Аби-хто? - Ні. А я? - Й не я.
У нескінченному уродсві
Неслася думка у смітник,
Гноївши рани ще не сталі.
Мій крик, мій вірний захисник
Марніє ледве йду подалі.
Безчестя стриманих думок,
А я ще скиглив, що не стану
В понурий мороку струмок
Вміщати всесвіт бездоганний.
В апофеозі безкуття,
Де тільки кут межи кутами,
Себе лише як межі "я"
Нам визначати врешті нами.
