Майстрині Катерині Дикій
…І коли провела чоловіка в останню стежину,
Коли навпіл розрізала кованим засовом світ,
Пригадала тоді вже минулу, пошлюблену, днину…
Та й угледіла в тому немовби його заповіт.
Він робив держаки для всілякого там реманенту:
Сільський бізнес такий, ще й відчутний прибуток дає…
Не відчула вдова порятунку такого моменту,
Просто йшла у майстерню далі ятрити горе своє…
Гострий ніж ніби сам у долоні до неї ускочив!..
Якби взріли сусіди – то гули б на усеньке село,
Що вона, Катерина, з собою покінчити хоче!...
Ой, розмов без відвідин,співчуття без спочину
Та зітхань проти ночі б було!..
Жінка прикро вчинила: ввігнала ножа…у лопату –
Незакінчено-вічну, оту, що він не доробив…
Чи образиться милий? Ох, якби ж то… якби ж тільки знати!..
А за ніч вже підсвічник без свічки світанок світив!
Спить спокійно сусід: хтось межею – з ножем, а не лячно!
Бо то ж не самогубця, й не спалена горем жона.
То дружина покійного - стишена, втішена, вдячна,
Поспішає в майстерню плекати підсвічник вона…
Держаків заготовки у спадок лишились по ньому.
Жінка різала вміло, знеболюючи наждаком…
Засівався світанок, а майстриня світила невтомно
Без свічок – на весь Всесвіт – порожнім новим свічником!
Вже їх триста стоїть (сорок днів в засвіти відлетіло…)!
Заготовок не стало – то пішла попідтинню селом.
Чим могли – помогли, а вона ж бо не хліба просила,
А гілляку від липи, або що в кого зайве було…
ВирізАла без креслень, кресала без кременю іскру.
«Навіжена!» - шептали, але йшли милуватись у двір…
А майстриня підсвічники так розмальовує бистро,
Різьбить вправно й уміло – і що їй людський поговір!
…Перетнула дорогу місцева сучасна легенда:
Кажуть, ніби покійний вже просить вдову: «Зачекай!..»
Бо йому від отого аж якось… занадто вже…тепло,
Можна навіть сказати, що спека ота – через край!
Він любив її палко – ото й відпустив ще пожити:
Хай підсвічники робить, як має талант і снагу!
Лиш благав свою Катрю… про мужа земного і діти…
Та - музею в дарунок колекцію ту дорогу…
18.04.2010.
Така щемка дивовижна історія, такий характер української жінки, що без сліз читати не можна. Дякую Вам
Лариса Омельченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я, слухаючи з її вуст цю історію, теж плакала... Але ж її свічники - яка краса, яка непереборна сила! Кожен - з власною назвою.Дякую, що співпереживали разом зі мною!
Читаю як повість - така добра і мудра розповідь із правди. От і думаю - як багато дивовижних людей навколо - про них треба писати, їх показувати по телебаченню - вони вчать сили, засвічують любов.
Христос хрещається - Бог нам являється!
В ріці Йордані - спішімо, звані!
ВІНШУЮ СЕРДЕЧНО!
Лариса Омельченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Оксано, я згодна з Вами: про таких дивовижних, талановитих людей треба писати. Може, навіть було б цікаво укласти колективну збірку - з присвятами людям з усієї України - щоб показати багатство людське, багатство різножанрове...Дякую, вибачте , що пізно відповідаю.
Ой, щось мені дуже сумно стало від земної реальності гіркої. А вона ж є, поруч. Дякую за пам/ять
Лариса Омельченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я з Катериною Дикою знайома, і історія з свічниками - реальна. Вона нашому місцевому музею подарувала їх кілька. Дякую, Таню, що співпереживали разом зі мною і нашою героїнею! Може, й задовге, але так уже вийшло.