Хочеться щось розбити. А, що мене здержує? Все. Я сама собі не дозволяю. Хочеться розлетітись на багато частинок і ніколи знову не з*єднатись, полетіти догори… Вмирати я не бажаю, але й жити не прагну. Існування – це і є проміжок між цим?.. Полетіти високо та впасти вниз зі ще більшою швидкістю. Розбитись об тебе на ще менші частинки і влитись у твою кров. Ти станеш моєю землею, з якої я глядітиму в небо. А, якщо не ти,то хтось інший. Та я хочу обрати саме тебе. Тільки серце, напевно, залишиться цілим. Бо неможливо розбити лід без тепла... Все моє життя, всі мої почуття і кожне відчуття, тектимуть по твоїх жилах. Я живитимусь тобою. Ти ж взамін отримуватимеш всю мене. І твоїх сил стане більше, забагато, щоб поміститись у тілі. Ти не видержиш. І ти розлетишся. Розіб*єшся на малі частини, які з*єднаються з моїм серцем і розтоплять... Ми полетимо у космос і посміхатимемось. Ми станемо вільними і не боятимемось інших планет. Ми будемо любити. Попрямуємо за вітром і вдихатимемо себе... На жаль, колись ми знову станемо людьми та не зможемо літати. Але те, що було, не зітреться з пам*яті. Те, що змінило смак існування і повільно перейшло у життя. Таке, як нам снилось. Хтось буде казати, що ми нічого не варті, хтось, навпаки, братиме з нас приклад... Одначе, кожен буде знати, що ми не такі як усі, що ми незвичайні.