А кожен з нас живе у видуманім світі,
Якого ми нікому не відкриєм,
І поки сонце допливає до зеніту,
Потроху, день за днем, старієм.
Нікому не покажемо всієї правди,
Ми не дамо собі цього зробити.
І душу заховаємо назавжди,
І власним нутрощам дозволимо зігнити.
Навіщо комусь серце відкривати?
Все рівно дикий біль образ відчуєм,
Та неможливо все самим здолати,
Підтримки і любові все ще потребуєм.
І пів життя шукаєм "свою долю",
Минаючи тяженні перешкоди,
Аби позбавитись самотності і болю
Та разом подолати всі незгоди.
Зробивши це, ми тішимось, мов діти,
Що все ж змогли це щастя відшукати,
І можем щиро, від душі радіти,
Що не самі будемо віку доживати.