Легше зачинити розум, аніж відмовитись від того що говорить серце…
Чому тепер дурні думки рояться в голові? Сама ж зробила вибір. Можливо керувалась просто не тими відчуттями що потрібно. Серце говорило одне. А розум постійно нашіптував схаменись... Для чого тепер жаліти і плакати, якщо сама цього хотіла? Мріяла... Чекала... І надіялась... А що як просто захопилась? Якщо не відчула того що так нестримно кричав розум? Як розпізнати любов у світлі буднів? Ніжність... Увага... Турбота... Невже очі засліпив яскравий блиск? Чи може то маска, яку конче потрібно зняти. Стягнути різким рухом щоб прозріти... Найважче в теряві... Вночі. Коли мозок працює сам. Коли за хвилину пролітають тисячі запитань без відповідей. Лежиш і не можеш заснути. А потім дивишся як фільми жахів кольорові сни. Підсвідомість хоче щось сказати. А я її не розумію. Чи просто не хочу зрозуміти. Бо так легше. Легше жити з заплющеними очима. Легше зачинити розум, аніж відмовитись від того що говорить серце...