В неї було руде волосся й мила усмішка,
вона любила акробатів, що ходили по канату
на висоті десяти-п’ятнадцяти поверхового будинку.
З того часу, як вона в перше їх побачила,
вона тільки й мріяла навчитись так само.
Але в неї ніяк не виходило втримати рівновагу
на такому тонкому канатові.
Одного разу, за півгодини до початку виступу,
вона прийшла вся в сльозах.
Акробати в той час,
якраз репетирували свій номер.
А вона стояла, дивилася на все це й не могла заспокоїтись,
поки до неї раптово не підійшов наймолодший
із сім’ї - акробатів – син,
яких вона так любила і обожнювала.
Їй було 14 років
йому десь стільки ж.
Він перший заговорив з нею,
почав розпитувати, що сталось,
вона сказала, що захоплюється його трюками,
і трюками його сім’ї, і що теж намагалась,
щось повторити із побаченого, але вона нездара,
бо елементарно втримати рівновагу не може,
а ще їй сумно, бо це їхній останній виступ,
і після цього вона більше їх не побачить.
Тоді син-акробат, поклав їй руку на плече
й сказав, що не зможе пробачити собі,
якщо хоча б не спробує здійснити мрію дівчини.
Дальше він вже кличе батьків,
розказує їм про проблему, що виникла
і вже хвилин через десять,
сім’я – акробатів показує дівчинці,
як правильно тримати рівновагу,
щоб не впасти.