Зима. Сніг летить просто у її руки. Вона звикла так сидіти і не думати ні про що. Виявилося, що думки – річ небезпечніша, ніж слова чи вчинки…
Їй не холодно… Просто ніяк... Безнадія… Самотність… А колись…
Одинадцятий клас. Виховна. Двері кабінету зачинилися за черговим волонтером.
Сьогодні їх знову змусять дивитися нудний фільм. Цікаво, що цього разу: наркотики чи, може, алкоголь? Ні, мабуть, таки про куріння.
Низька руда жіночка років 25 зі скуйовдженим волоссям і блакитними очима починає щось розповідати. Усі зацікавлено слухають, дрімаючи на широких партах.
Катя й Аня звично переглянулися – як скучно… Проте першу фразу фільму обидві запам’ятали назавжди:
«Будь-яка ваша думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Нарешті! Дивно, але вони таки дожили до кінця восьмого уроку й, почувши дзвінок, схопились і полетіли наввипередки до гардеробу. Далі – довжелезна дорога додому.
– А яке ти б загадала бажання, якби знала, що воно точно збудеться?
– Вони так просто не збуваються! – Катя струснула сніг із куртки й кинула здивований погляд на подругу. – Тю, повірила! Ха-ха-ха! Наївна!
– А раптом це правда. Я так хотіла б жити!
– А зараз що ти робиш? Невже я йду поруч із трупом? – дівчина розсміялася.
– Ні, я хочу жити справжнім своїм життям, а не тим, яке мені нав’язують! Хочу бути не адвокатом, а журналісткою! Хочу робити те, що вважаю за потрібне! Хочу, щоб кожен новий день відрізнявся від попереднього! Хіба ти не замислювалася про таке?
– Дитинство майже минуло. Скоро випускний. Поступимо до якогось університету. Перестанемо спілкуватись із друзями. Забудемо школу. У нас з'явиться купа нових знайомих, але скоро ми не згадаємо і про них. Усе минає. Який взагалі сенс життя, якщо на кожного чекає смерть. Краще померти молодим і красивим, інакше нащадки запам’ятають тебе як злющу зморшкувату бабку з пакетом насіння у руках, що обмовляє сусідів, сидячи на лавці.
– Не знаю, але помирати я не хочу точно! – Аня розгубилася.
…«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Влітку подруги разом пішли проходити медогляд перед вступом.
Ніби все було чудово. Але… Але лікар ось уже хвилин 15 дивився на Катину кардіограму:
– Коли ви останній раз проходили обстеження?
Дівчина не пам’ятала.
– Маєте записатися на деякі процедури. Можете йти. Я напишу направлення. Завтра чекаю на вас, – Катя ледь витримала довгий, уважний погляд, що чомусь навіював страх. Лікар додав: – І захопіть з собою маму!
…«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Через тиждень дівчина, стоячи під кабінетом, випадково підслухала розмову:
– І скільки їй залишилося, Вадиме Юрійовичу? – голос матері тремтів.
– Не знаю. Я бачу таке вперше за всю практику. Можливо, година, може, тиждень чи рік – не відомо… Співчуваю вам, але… – далі за дверима пролунало слово, довжелезне і складне. – …я не уявляю хто погодиться на таку операцію. Занадто ризиковано… У пацієнта замало шансів…
Катя повільно сіла. Просто на підлогу. З очей текли сльози. Залилася істеричним сміхом. А в голові одне: отже вона помирає, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»?..
Далі вона нічого не пам’ятала: ні довгих намагань лікаря й мами заспокоїти її; ні того, як під руку дівчину повели в палату; ні здивовано-наляканих поглядів пацієнтів. Перед очима – темрява. У вухах – відлуння сміху, нестерпно божевільного і… І, здавалося, останнього. У голові –
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Можливо, – година… Можливо, – тиждень… Можливо, – рік… Нестерпна невідомість. Але хіба можна жити, коли знаєш, що наступний день… Ні! Вона ненавидить слово «останній»! І ніколи його не вимовить!!! Ні-ко-ли!!!
Вона давно живе з болем у серці. В прямому значенні. І в переносному теж. Її зі скаженною швидкістю з середини пожирає те страшне слово з 13 смертельних букв – її хвороба.
Тепер у неї взагалі немає друзів. Новини щодня розповідає успішна телеведуча Анна Присяжнюк, яка навчилася жити… Вона часто приходить, проте Катя завжди вдає, що спить...
Дівчина ніколи не говорить. Медсестри її бояться. Пацієнти також. Тому палата «смертельно хворої божевільної» майже завжди пуста.
Катя живе за своїм розкладом. Прокидається, коли сніданок давно холодний. Цілий день сидить на вікні. Вечеряє у цілковитій темряві. П’є снодійне і засинає, знаючи, що завтра нічого не зміниться.
Лікарі кажуть, що це шокова депресія, і тільки вона знає, що то – страх.
Страх мислити, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Страх жити, бо
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Страх померти…
«Будь-яка думка – сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
Катя ніколи не виходить із палати. Дивиться на сніг, що летить у кімнату через кватирку. Він довго не тане на її руках, наче знає, що вона давно мертва…
Майже щодня бачить хлопця у чорному пальті, який сідає на білу лавку під її вікном і годинами дивиться на людей: просто спостерігає. Цікаво, навіщо?
Цього разу вона не втрималася й у лікарняних тапках таки вийшла надвір. Сіла поруч. Він нічого так і не запитав. Просто взяв її руку в свою. Вона не пручалася. Вперше замість снігу на її шкірі виступили крапельки.
Наполохана санітарка вискочила з дверей і накинулася на дівчину, не знаючи, що вона взагалі нічого не чує, бо вперше за кілька років заспокоїлася.
Він тепер приходив щодня. Мовчазні зустрічі продовжувалися. Катя засинала ввечері без снодійного. Прокинувшись одного ранку, побачила біля свого вікна, серед сірої палати, постать у чорному. Хлопець сів на ліжко:
– Я тебе розбудив?.. – гаряча сльоза обпекла руку дівчини: він плакав! – Я знаю, що ти вже мертва…
Уперше Катя всміхнулася. Видихнула повітря. Очі сяяли щастям:
– Ні, я жива. Я буду жити... Я хочу жити!
Дівчина знала, що її мрія – «сигнал у космос, тому вона обов’язково матеріалізується»…
"перед тим як подумати -- подумай!" -- радили давні мудреці... цікава тема... є таке спостереження, що ми -- не стільки те, що їмо, скільки ТЕ, про що думаємо...
от Ви й доводите...
Нея Легна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
іноді навіть не не зразу розумію, що думка втілилася в життя... а з часом стає страшно думати...
