Сонет квіткам
Квітки після морозу вже безсилі
І не п’янкий їх ароматний трунок,
Вони очам і серцю так немилі,
Як випрошений в когось поцілунок.
Пробачте, квіти, холодам підвладні,
Безвинні, безкорисливі – не люди,
Бо ви ж – не усмішки від тих, хто тричі зрадив,
Не їх запевнення, що більше так не буде.
Я краще вам вдивлятимусь у вічі,
І вас я грітиму і подихом, й руками,
І наодинці буду лише з вами.
Ви – справжні, незрадливі, ви ж бо – вічні…
Щоби забути все, що є погане,
Про вас я говоритиму з коханим.
