Коли сіріє небо на світанку,
Коли природа з ночі повстає.
Тоді виходить дівчина-циганка.
Щоб краще світ пізнати із роси.
Вона іде небитими шляхами.
Циганська кров у грудях ще кипить.
І тихо йде безмежними степами,
І з вітерцем легеньким гомонить.
Сказав їй вітер тихо, наче шепнув
Іти по росянистих травах степових,
І за туманом сивим в стару вежу.
Ввійти без страху гордо й прилягти.
Дівча цікаве весело всміхнулось,
І всупереч легендам і пісням,
В стареньку вежу тихо зазирнула,
Та не повірила своїм очам.
У вежі тихо музика звучала,
І світло пробивалося з щілин.
Та сила страху гордість не здолала,
Вона там не побачилась нізким.
Відкрила другі двері, там де світло,
І скрикнула не своїм голосом вона.
В кімнаті щось літало, лопотіло. -
Там духів була тьмуща-тьма.
Вона згадала те, що з вітром говорила,
І тихо у куточку прилягла,
Та все дивилися на свічку, що ледь тліла.
Заснути вона так і не змогла.
В кімнаті літало щось біле, і кружляло.
“Осінній вальс” лунав із висоти.
В циганськім серці щось творилося, боліло.
І кров вже не кипіла як тоді.
У вежі стала музика стихати.
Свічки згасали тліючи в диму,
Та вже запізно дівчину шукати.
І табір вже прокинувся зі сну…
09.09.2005р.