Два інваліда, два Івана, два свати
Один не ходить, а другий не бачить
Сидять при пляшці, щось своє торочать
Зливають гріх горівкою до ночі
Вони не друзі ще, та вже не вороги.
Один в “бандерах” був, ховався у криївці,
Сибір, важке заслання у “глибинці”,
Женився, син Вадим, вернув додому,
В пусту батьківську хату, де нікому
Не був потрібен, лиш “москальці” жінці.
А другий з під Полтави, комсомольцем,
На захід, “визволитель України”,
В НКВД, зачистки, вибух пляшки,
Поранення, шпиталь, сестричка Ганна,
Дочка Оксана, і життя в колясці.
П′ють мовчки, бо одні питання:
Чому, навіщо, і чому вони?
Хто ворог в братовбивчій цій різні?
Чи смерті тисяч досягли мети?
Де правда у кривавому завданні?
І так сидять на п′яному дивані
Дві долі, що самі не знають,
У чому суть життя їх полягає...
Та біль у серці враз пересихає
Коли Іванко – внук між них сідає
І ручками, мов ланцюгом, єднає
Ноги Івана і обрубки Вані.
Мовчіть діди, лишіть свого онука
Не ворошіть старе і не гартуйте сталь
Бо поруч з вами ще з чистими руками,
Іде невпевнено до молодої Мами
Син України – напівбандерівець і напівмоскаль.