Глянь кохана, зірка впала.
Й ще не пройдені шляхи.
Їй було кохання мало
Серед простору віків.
Вона зяяла яскраво,
Освітляла людям шлях,
Та життя її дістало,
І вселяло тільки страх.
Вона впала бо стомилась,
Від печалі, суму й днів.
Коли всім навкруг все мило,
А вона не мала й снів.
Навіть сяючи самотньо,
Намагалася нести: світло,
Й щире щастя людству.
Та дістали її ми.
І потухла, гордо пала,
Одинокою на вік.
Вона ж також серце мала,
Та його ніхто не грів.
