Сумно.
В небі знову сунуть чорні хмари.
Наче нам їх мало.
А я далі несу надію в руках,
хоч всередині щось і зламалось.
Твої очі впізнаю.
Ти скажеш: «похвально».
Хай я нахаба,
але ніколи не дозволю брехати.
Може трохи пихатий,
люблю сперечатись,
але лиш для того,
щоб злі язики вслід не кричали.
Де ж той початок?
Цій печалі не видно кінця.
Я буду мчати крізь неї
скаженим гінцем, затям.
За мною ці чортові хмари.
Я вдінусь охайно.
Прийду до твоєї хати.
Ноги будуть мов ватні.
Колись це місце називали Раєм.
А зараз сльози хоч бери до рани.
Я принесу тобі квіти і освідчусь: «кохаю…»
Ти відповіси: «ну і нехай».
Твій холод морить нестерпним голодом.
Але твоє тепло -
то є ліки для хворого!
Ти це зрозумій і враховуй,
що хворий
без них
помирає.
В мене є лише одна потреба – до тебе.
Самотність ріже ножем під ребрами.
Мабуть, краще я вмер би, поринув до неба.
Хоча навряд, бо там від мене портьєра.
Давно моя остання надія погасла.
Годі підливати у вогонь роздору масло.
Пора вже знімати нам свої маски.
Я не думав, що зможу ось так руки скласти,
але,
будь-ласка,
відпусти мене.
На пам 'ятать залишивши саме нещастя.
Пройшли ті дні, коли тобою ласував.
Сумно.
Спогади розбиті на секунди.
Ще й ті скудні.
Я паскуда!
Моє судно розбилось об байдужі будні.
Один, приблуда.
Горе на блюді.
Більше не вірю людям.
Більше не «люблю».
І любить не буду.
Сльози сильніше дощу намочать.
Поки я собі під ніс бурмочу.
Щось про завтра, щось про «Отче…»
Це не допоможе. Знаю. Точно.
Можна скільки хочеш обіцяти.
День, другий, забула.
Можна говорити про вірність.
А можна вірним бути.
Тобі ця награність не до лиця.
Як не до лиця мої губи.
Краще бути загубленим.
Ніж терпіти таку грубість.
Красиво 
