(вінок сонетів)
1.
Ти – воїн світла, хоч не маєш зброї.
Твій меч – це слово, а свобода – щит.
Блукатимеш невизнаним героєм.
Хоч серце і кричатиме навзрид,
Не підеш ти дорогою легкою.
Хай світ лихий твоїй душі обрид –
За правду ти ставатимеш до бою,
Бо відректись – то непростимий стид.
Шукатимеш красу в забутих рунах,
Де правда помарніла ще жива.
Бо вічністю бринять сердечні струни.
Натягнута душа, як тятива.
Мета і совість – лиш один рятунок.
Твоя єдина зброя – це слова.
2.
Твоя єдина зброя – це слова,
Натхненням проросли із них століття,
І в благодатні мудрості жнива
Дали тобі вінок із дивних квітів.
Сплелись у ньому протиріччя два,
І два шляхи безжалісного світу –
Страждання й радість, щоб усі дива
Зберіг ти, як скрижалі заповіту.
Лаврове листя і терновий цвіт
Тебе вінчали, непохитний воїн,
Пегас забрав у зоряний політ.
І ти уже не знатимеш спокою,
Та лишиш на землі довічний слід,
І славою засяєш – не ганьбою.
3.
І славою засяєш – не ганьбою.
Стежки дитинства в снах тебе ведуть
До мрій, омитих літньою грозою –
Яка ж казкова і легка та путь!
Бо душу не ховав ти за стіною,
А серцем не торкав ганебну муть,
І долею не бавився чужою,
В слова пусті домішуючи ртуть.
Хоч доля погубила ті стежини,
І мрії – наче скошена трава,
В тобі живуть щомиті, щохвилини,
Ростуть вони, щоразу ожива,
Як в серці не розтрачені перлини.
Доба настане радісна, нова!
4.
Доба настане радісна, нова!
Ти віру, як знамено перемоги,
Проніс крізь час. Як соловей, співав
В саду кохання, палко, до знемоги.
Натхнення із джерел стрімких спивав,
Відродження стелив на перелоги,
Заповнював, як тиша степова,
Собою простір болю і тривоги.
Зеленоокої дріади син,
Ти голосом, як медом, рани гоїш,
І сповнюєш часу даремний плин
Нетлінною і чистою красою.
Злетівши із Пегасом до вершин,
Ти вип’єш зір небесного настою.
5.
Ти вип’єш зір небесного настою.
Хмелій від щастя, що дано не всім!
Звільнися від даремності тісної,
Хай вдарить в душу воля, наче грім!
Як птаха в клітці тужить за весною,
Так і душа твоя. Їй небо – дім.
Зайнявшись життєдайною іскрою,
Даруй вогонь, а не гіркотний дим!
Не проміняй свободу на кайдани,
Що відчай для приречених кував.
Лиш мрії заповітної ти бранець –
Життя своє ти їй подарував.
Нехай тепер самотності коханець –
Освятить смуток чаша грозова.
6.
Освятить смуток чаша грозова.
Між блискавок метнуть Пегаса крила.
Гори, і знов із попелу вставай,
Бо струменить душі твоєї сила!
Дорога не зведе тебе крива
Туди, де поганіють всі мірила,
Де бруд в серцях черствих запанував,
І пліснява зерно душі покрила.
Хай стогне завше правда у ярмі
Злоби й несправедливості людської,
Ти словом проти зла повстати зміг.
Те світло зір, золочене журбою,
Ти не віддав за ситість у тюрмі.
Царів ганебних ти не став слугою.
7.
Царів ганебних ти не став слугою,
Душею не вступив в омани гниль.
Не раз у битві із самим собою,
Ти діставав лише гнітючий біль,
Та музу не зробив свою рабою
Чужих бажань, гріхів і божевіль.
І вийшов переможцем із двобою,
Хоч рани й досі їсть гіркотна сіль.
Волає відчай із гортані ночі,
Немов віщує смерть комусь сова.
І сумніви невдячності регочуть,
Та не скує вже крига вікова
Благої мрії та словес пророчих.
Ти в марноті талант не поховав!
8.
Ти в марноті талант не поховав,
Хоч почестей не прагнув, ані слави.
Твоя, ще не дописана, глава,
Затьмарить кривди письмена лукаві.
Гнилий закон добра не зацькував,
Воно ще світить із пітьми ласкаво.
Розкинуть повноводні рукава
Потоки слова на полях кривавих.
І змиють бруд віків з народних ран,
І виймуть із грудей пекуче жало.
Прозріння заіскриться з-під пера.
І прагнення любові вдарить шквалом,
Не вічний-бо занепаду тиран –
Хай час безжальний всі творіння палить…
9.
Хай час безжальний всі творіння палить,
Не знищити йому словес душі!
Вони шукають тихого привалу,
Де дикий люд не схрещує ножі,
Не свище вітер забуття зухвало,
Між відчаєм і крахом на межі –
Де місця для прекрасного так мало,
Де істини життя такі чужі…
Хай кажуть, що слова уже безсилі
Знамено правди у народ нести,
Їх дух живий повстане із могили,
Вони віллються в джерело мети,
В прийдешніх поколіннях древом сили
Із попелу зуміють прорости!
10.
Із попелу зуміють прорости
Надії, що зневірою убиті!
Хай поклик твій за мрією летить,
Ввійде у сонце у його зеніті!
Пізнай усе блаженство висоти
Над прірвою загубленого світу,
Мабуть, не буде більш таких, як ти –
Срібноголосих птахів перелітних…
Тож залиши навік свої пісні,
Що істиною ріжуть, як кинджалом,
І кличуть з висоти священний гнів!
Хай встане воля, що в пітьмі дрімала,
Сповзе полуда із минулих днів!
Накриється ганьба дев’ятим валом.
11.
Накриється ганьба дев’ятим валом,
І кривду всю поглине каламуть.
Як істина у слова за штурвалом –
Вітри віків у парус мови дмуть.
Це пафос? Псевдосвятість? Ще чимало
Лихих казок про тебе наплетуть,
І заздрісна юрба вже не похвалить.
То хто ж ти? І навіщо трудна путь?
Ти не герой дешевих од і віршів,
Не блазень, не пророк ідей пустих.
Не геній для слабких. Ти просто інший…
Співець печалі і поет простий.
Бур’ян хай сходить у сумлінні грішнім,
А чистій думці – у раю цвісти.
12
А чистій думці – у раю цвісти.
Хоч думав сотні раз уже, чи варто,
Трояндою між бур’янів рости,
Нести голодних мрій почесну варту.
Земного щастя зруйнував мости,
До вічності шукав крутого старту,
А доля ставить на тобі хрести,
Підступно сміючись від злого жарту.
А може, варто жити, як усі,
Забути все, чого душа зазнала,
Згубитись серед лиць і голосів? –
Ні, не для того ж-бо вона страждала!
Заколоситься твій важкий посів,
І ти відкриєш двері в пишну залу.
13.
І ти відкриєш двері в пишну залу,
Та поки час для болю і страждань…
Думки об камінь кривди позбивались,
І тягне в небуття підступна грань.
Ростять троянди слова так недбало.
Роздертий час плачем поневірянь.
І вінценосне зло керує балом,
І не боїться Божих покарань.
Колючі терни в серце уп’ялися,
І сумнів невідомості гнітить.
Ти тільки вір у правду. І молися.
Хай словом кровоточить сум густий,
Розвіється печалі жовте листя,
Осяє душу велич простоти.
14.
Осяє душу велич простоти,
І урожай дадуть страждальні зерна.
Дай Боже, вберегтись від сліпоти,
Щоб пам`ять світла із душі не стерла!
Ти – воїн правди, і прийняти встиг
Коронування лаврами і терном.
Але вінець незримий, золотий,
Уже ніколи не покриє скверна.
Ти мучився, вагався, просто жив.
Твоя дорога не була святою,
Та виллється у радість щедрих жнив.
Любитимеш ти кров’ю і сльозою
Життя і мову до останніх днів.
Ти – воїн світла, хоч не маєш зброї.
МАГІСТРАЛ
Ти – воїн світла, хоч не маєш зброї.
Твоя єдина зброя – це слова.
І славою засяєш – не ганьбою.
Доба настане радісна, нова!
Ти вип’єш зір небесного настою.
Освятить смуток чаша грозова.
Царів ганебних ти не став слугою.
У марноті талант не поховав!
Хай час безжальний всі творіння палить –
Із попелу зуміють прорости!
Накриється ганьба дев’ятим валом,
А чистій думці – у раю цвісти.
І ти відкриєш двері в пишну залу,
Осяє душу велич простоти.
Неймовірне переплетення таланту, працьовитості і ще чогось в Ваших віршах. Знову не вийшло просто "пролистать(rus)". Затягуєте Ви вашими вінками, як у вир.
Лілія Ніколаєнко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Старатимусь і надалі 
