Ступаючи брудом знайомо-чужих мені вулиць,
Стараюсь відчути хоч крапельку світла. А втім
Його у примарно далеку печаль загорнули
Для тих, хто як я, загубили свій дім.
Бродячими псами від сонця до сонця – і далі.
Дороги порожні і ті, що завжди ведуть вниз.
Хто скаже тепер, у яку ніч такими ми стали?
І де заховати невтрачені сни?
У місячні сльози вмочити утомлені лапи
І жадібно-швидко вдихнути останнє тепло.
Без ліку ще днів і до болю цей світ ними вабить.
Бездомних їх небо додому вело.