Як кулі слова вириваються,
Не зловиш ти - це ж не пташки.
Кохаю тебе однозначно я
І подумки прошу: "Не йди!"
Як легко на крики зриватися
І лавою гнів як вулкан.
Гасити його вже не можу я.
Ідеш, то іди. Будеш сам.
І серце тривогою сповнилось,
Забилось як пташка мала.
У мозок, як голкою врізалось:
Лишилась сама я, одна!
Пульсує вогонь по артеріях
І очі від сліз запекли.
Закрила за ним сама двері я:
Не треба до мене вже йти.
Складаються спогади колами
Й сплітаються в довгий ланцюг.
Від них стаю хворою дуже я,
Коханням мій зветься недуг.
І пальцями своїми змерзлими,
Нервово я нищу папір.
Рядками на ньому упертими
Тебе підносила до зір.
Як часто ми робимо помилки!
А наслідки дуже страшні.
Шукаємо винних навколо ми.
Задумайся, винні ж то ми!
Причину до ранку шукатиму:
Хто винен - чи я, а чи він?
І з криками серце питатиму:
Вернути кохання, чи ні?
