Присвячується сестрі Томаші
Усе купалося в золоті. Ні, не в тому нікчемному металі, заради якого вмирали тисячі, а то й мільйони, рахуючи усю історію людства.
Усе топилося в золоті. Це «усе» не могло вже довго плавати, не могло виринути, а тому тонуло, щоб колись знову прокинутися, виринути, ожити.
На землю насувався вечір. Байдуже сонце тікало за багряний, мов вино, обрій. Вітер самотньо грався листям, як скривджена дитина, а дерева, понурі, голі, осоромлені, тулилися віттям.
По засипаній листям дорозі, яка здавалось би вела в нікуди, ішов чоловік, щоразу пришвидшуючи ходу. Такий собі молодий чоловік, чорнявий, з гострими рисами обличчя, у темному вбранні, у важких черевиках, з сірим портфелем, який міцно стисла посиніла від холоду рука. Чоловік на ходу закутався в шарф, поправив комір від плаща. А потім, підставивши кулак до рота, хворобливо кашлянув і пішов далі, розкидаючи під ногами листя. А вечір все густішав, пеленаючи землю у химерне плетиво. Потім тихо, мов злодій, вкрав сонце, єхидно усміхнувся ріжком місяця і впустив на землю ніч. Ніч зійшла, мов та панна, вся в осінньому золоті, в чорних, як смола шатах, покрила чорною фатою світ, розсипала на небі зорі, а вечір все сміявся ріжком місяця, граючись зорями, насилаючи сон…
Чоловік дійшов до великого 9-поверхового будинку, зайшов в під’їзд. Над сходами самотньо мерехкотіла вкрита пилюкою лампочка. Чоловік почав підніматися сходами, звернув направо, дійшов до ліфту. За мить він уже піднявся на останній дев’ятий поверх, вийшов із ліфту і подався до єдиних дверей на поверсі. Чоловік відчинив їх, зайшов у квартиру. Сутужно схилившись він знову кашлянув, кинув портфель, вбіг на кухню, відчинив шухляду і тремтячими руками почав брати, а потім приймати якісь таблетки. Ковтнувши їх, полегшено зітхнув, вдихнув і заплющив на мить очі… В голові, неначе калейдоскоп, ринули спогади: дитячий будинок, не таке вже й щасливе дитинство, вірні друзі, перша любов. Чоловік згадав, як любив вночі сидіти на підвіконню і дивитися на зорі, а коли вони падали задувати лиш одне бажання: сім’я.
Чоловік розплющив очі, підійшов до вікна. На небі миготіли зорі. Чоловік тихо промовив:
- Обдурили ви мене…
Ніч все більше і сильніше затягувала темне полотно над землею, а чоловік вдивлявся в небо, немов би хотів почути відповідь. Зорі мовчали, мовчки падали, мовчки з’являлися…
Чоловік обернувся: посеред кімнати стояв чорний блискучий рояль. Лише вигляд цього музичного інструменту викликав легку усмішку на людському обличчі. Чоловік підійшов, погладив білі клавіші.
- Лише ти, мій друже, мене не обдуриш, - сказав, немов до людини, а потім сів і почав грати.
Це звучання не було схоже на музику, це скоріш була молитва, скоріш сповідь, скоріш спогади. Чоловік грав і немов би відривався від світу, поринав у світ музики, блукав межи чорних і білих клавіш, немов би жив ось цим звучанням і здавалося, якщо музика скінчиться, помре і він… А чоловік все грав і грав, і під його музику танцювала осінь за вікном.
Ранок, окутаний в туман, настав швидко і непомітно. Вечір вернув сонце і воно, слабке і кволе, ледве світило. З дев’ятиповерхового будинку вийшла людина і швидко зникла на кінці вулиці. Це був той самий чоловік. Вигляд у нього був веселий, життєрадісний. Чоловік пришвидшив ходу. Він уже наближувався до якоїсь установи. Відкрив вхідні двері. Це була лікарня. Чоловік дійшов до кабінету, на дверях якого писало: Захарченко Д.А. Він відкрив кабінет своїми ключами, увійшов, повішав пальто на вішак. Сів за стіл і почав перебирати якісь папери. У двері хтось постукав. Чоловік вдихнув і голосно сказав:
- Заходьте.
До кабінету ввійшла жінка, точніше дівчина років двадцяти з гаком. Красива, дещо дивно одягнута, як ото одягаються люди мистецтва: довга синя спідниця, сірий жакет і салатовий шарф. По плечах розтікалося довге і коричневе, як шоколад, волосся, усміхалися каштанові очі. Дівчина заговорила:
- Ви лікар-імунолог?
- Так. Що вас турбує?
- Як вас там?...
- Що? - збентежився чоловік.
- Ну, звати як? - слова дівчини сяяли простотою, - а то на кабінеті написано Д.А., а що то таке – поняття не маю.
- Дмитро Андрійович.
- Дуже приємно - Ірина Володимирівна. Та для вас можна просто Іра, - усміхнулася дівчина.
- Так, пацієнтка, ми не на побаченні! - грубим тоном сказав Дмитро Андрійович.
- А чого ви на мене кричите? - обурилася Іра.
- А ви що прийшли знайомитися?
- Я бачу знайомство не вдалося, - серйозно мовила дівчина, - я піду.
- Ну і йдіть.
- Ну і йду! – дівчина обернулася і почала вже іти аж тут Дмитро її зупинив:
- Стривайте, вибачте. Що ви хотіли?
Дівчина зупинилася, граційно повернулася, зверхньо глянула на схвильовану фізіономію лікаря, підійшла, сіла на крісло і тут враз змінилася:
- Значить так. Ви знаєте мого Миколу?
- Ні.
- Як? Я зараз розповім. То є мій колишній. Він казав все піди та й піди. Ну, а я що дурна йти? Що люди скажуть?
- Так, давайте ближче до справи.
Дівчина враз спохмурніла:
- Я хочу перевіритися на наявність СНІДу.
- Ну давайте, я візьму вашу кров і зроблю ще декілька аналізів.
- Так, звичайно. А якщо я раптом виявлюся цей… інфікована, то скільки мені лишиться жити?
- Зараз високий рівень медицини. Навіть, якщо це невиліковно, є препарати, які допоможуть затримати хворобу, зменшити її прогресування. І будете ви жити нормально, як усі люди. Хоча. Будемо надіятися, що результат буде негативним.
- Знаєте, я просто ще хочу жити.
- Та хто не хоче…
- Ні, ви не розумієте. Я – музикант. Граю на фортепіано. Знаєте, я мрію написати твір музичний, такий, щоб став на рівні творів Моцарта чи Бетховена. Такий, щоб передав усю мою душу, все моє бачення. Лише уявіть: симфонія «Осінь» Ірини Озерської.
Дмитро усміхнувся:
- А чому саме «Осінь»?
- Ну. Це моя улюблена пора року.
- Цікаво…
Іще жодний пацієнт не був так довго на прийомі у лікаря Захарченка, як проста, дивна, але водночас така особлива Ірина Озерська. Надворі вже панував осінній день. Ірина давно покинула межі лікарні, а Дмитро перебирав якійсь папери, потім увімкнув електрочайник, зробив собі кави і попивав, стоячи біля вікна і спостерігаючи за життям. Он біля фонтану граються маленькі діти, а он одного з них тягне додому мама. От ідуть молоді та безтурботні студенти, а на лавочці сидять старі бабуся і дідусь та й згадують, мабуть, молодість. Раптом Діма усміхнувся, він пригадав таку життєрадісну і справжню Іру. Вона така… Так, вона йому сподобалася. Чимось зачарувала, щось у ній є таке, щось так притягує. Молодому лікареві захотілося ще раз побачити ту Іру. Раптом його роздуми перервав стукіт у двері. Дмитро сказав:
- Можна!
Двері відчинилися і до кабінету зайшов молодий чоловік, білявий, високий, ну, і звичайно, у білому халаті. Дмитро сказав:
- А, це ти, Ігорю. Що там в тебе?
- Діма, тут прийшли результати аналізів тої твоєї пацієнтки. Озерської, здається… Вона, очевидно, ВІЛ-інфікована.
- Не може бути! Дай сюди, - Дмитро різко підійшов до Ігоря, вихопив якісь папери і повторив: не може бути. Результати позитивні.
- Та не переймайся ти так, знаєш скільки таких як вона? Та тисячі!
- Ні, вона все-таки одна така…
- Чуєш, друже, а ти часом не того?, - засміявся Ігор.
- Ні, звідки тобі це в голову прийшло?
- Та так, вітром навіяло, - іронізував Ігор.
- Так, Вишневський Ігор Степанович, ваші припущення не мають ніякого наукового обґрунтування, - почав заперечувати Дмитро.
- Так-так. Та яка ж тут наука, це вище за науку.
- Все, досить! - скрикнув Дмитро, - як думаєш, її можна врятувати?
- Ти сам знаєш. Ні. Це ж…
- Так, знаю, невиліковно, - перебив свого товариша Діма, - хоча, знаєш я читав, що великий відсоток хвороб від самонавіювання, отже від самонавіювання і виздоровіти можна.
- Вір і дасться тобі по вірі твоїй? Хіба?
- Так саме це… але як?
- Ти де це прочитав? Знаєш в Інтернеті дурниці пишуть,- почав було робити розумний вигляд Ігор.
- Крім Інтернету ще книжки існують, - відрізав Дмитро.
- Який же ти старомодний…
- Так, але не про це зараз. Що якщо їй сказати, що вона повністю здорова?
- Ну і що? Як тоді пояснити те, що вона помре від застуди? Їй же ліки треба спеціальні приймати. Ні, це нереально.
- А якщо їй приймати ці ліки я припишу так, для профілактики.
- І як ти їй це поясниш?
- Ну, що в неї є бактерії, які можуть спричинити захворювання на ВІЛ, тому треба приймати ці таблетки. Ну як?
- Я в шоці.
- Чому, хіба це не геніально?
- А хіба це все від мене залежить. Все-одно тебе не переконаєш.
- Просто, розумієш, я не хочу, щоб вона страждала так само, як і я, - Дмитро спохмурнів та безсило упав на крісло, - розумієш? Якби у мене був би вибір. Тоді я б краще нічого не хотів знати.
Ігор лише кивнув у відповідь, в’яло посміхнувся і вийшов з кабінету. Дмитро кашлянув. На цей раз уже сильніше. Він швидко відкрив шухляду і почав нервово все у ній перекидати, шукаючи щось. Нарешті, знайшовши маленький флакон, нетерпляче відкрив його, висипав на руку кілька таблеток, різко проковтнув їх без води. А потім глянув на флакон, на якому було щось написано іншою мовою, закрив його, кинув у шухляду, яку зачинив на ключ.
Схопившись за голову, сидів він у роздумах. Раптом – стукіт у двері. Двері відчинилися і увійшла Іра, уся така проста і безтурботна. Усміхнувшись, мовила Дмитрові:
- Дмитро Андрійович, я ось тут не можу вже чекати. Ну як там я? Все нормально? – з надією у голосі мовила дівчина.
- Так, - видавив Дмитро, - все нормально. Сідайте, будь ласка.
Дівчина повільно рушила до крісла, сіла, не зводячи очей з лікаря. В її очах було стільки питань, але Дмитро дав просту лаконічну відповідь:
- Не хвилюйтеся, усе буде добре.
- То я повністю здорова? – уточнила Іра.
- Не зовсім.
- Що значить «не зовсім»?
- У вас… У вашому організмі є бактерії, які можуть спровокувати хворобу. Для профілактики треба попити одні таблетки…
- Тоді я хвора?
- Ні, я ж кажу, що можете бути…
- Ага, тоді не хвора?
- Ні, не зовсім.
- Тоді хвора чи не хвора?
- Не хвора, але можете бути, - почав нервувати Дмитро, - але маєте попити таблетки…
- Чуєте. Я не дурненька і добре проінформована у цих питаннях. Таких бактерій нема, вони або є і з ними одразу хвороба, або нема і нема хвороби. У мене таке враження, що ви хочете здерти з мене гроші.
- Послухайте, ваша Інтернет-інформація недостатня…
- Крім Інтернету ще книжки існують, - відрізала Іра.
Дмитро здивувався, почувши свої ж слова, мимоволі усміхнувся. Іра обурилася:
- А чого це ви смієтеся з мене?
- Нічого, просто так. Слухайте, якщо для вас ціна ліків дорожча, ніж ціна життя, прошу, ви можете їх не приймати.
Іра задумалася на мить і мовила тихо:
- Дякую. Вибачте, просто я пишу твір музичний…
- «Осінь»? – перебив Дмитро.
- Так, «Осінь», і не можу придумати один акорд. Та ви – не музикант, вам не зрозуміти.
- Та невже? – усміхнувся Діма.
- Ви – музикант? – ошелешено перепитала дівчина.
- Так.
- І на чому ж ви граєте?
- На фортепіано.
Дівчина лише витріщила очі, усміхнулася і змогла видавити:
- Я теж…
- Знаю. Може потрібна допомога?
- Ні, я сама, - гордовито заперечила Ірина.
- Ну тоді, як на рахунок чашечки кави?
- Я не дівчина з реклами і кавою мене не підкупиш. Тим паче, я кави не люблю, - відрізала дівчина, - ну хіба що на чашечку чаю.
Чоловік лише усміхнувся у відповідь. Після хвилини мовчання Дмитро додав:
- У мене робочий день уже кінчається. Вам чекати не доведеться.
- Знаєте, я вагаюся, чи…
- Хіба я схожий на серійного убивцю? - покрутився перед Ірою Діма.
- Ну, ні. Чомусь я вам вірю.
Чоловік швидко зібрався, одягнув пальто, шарф, узяв свій портфель і вийшов разом з дівчиною з кабінету, попередньо зачинивши його. Вони ішли старою міською бруківкою і листя падало їм під ноги. Танцювала коло них осінь, заплітав Ірині коси вітер, з-за старих понурих будинків виглядало сонце і посилало своє проміння на землю, не таке вже світле, не таке вже й тепле. Годинник вперто відміряв час, не бажаючи ні на мить зупинятись, а дві постаті зникали у вечірній млі, не такі вже й сірі, не такі вже й далекі.
Вони дійшли вже до тої самої дев’яти-поверхівки. Над сходами їх зустрічала та сама стара лампочка. Іра мовила:
- Ти завжди піднімаєшся ліфтом?
- Так. Це швидше…
- Ну тоді цього разу давай піднімемося сходами. Ми ж нікуди не спішимо? – запропонувала дівчина.
- Давай, - зрадів чоловік, - наввипередки! Хто швидше?
Іра нічого не сказала, лише мовчки кинулася обганяти Діму. Вони бігли по сходах, як малі діти. Було так весело, ноги взагалі не боліли. На восьмому поверсі дівчина захекалася і сіла на сходи. Діма сів біля неї.
- Ну, що важко? – усміхнувся чоловік.
- Ні, просто хотіла щоб ти сів! – скрикнула дівчина і побігла по сходах догори.
Дмитро підвівся і почав бігти за нею. До дев’ятого поверху залишалося кілька сходин. Дмитро повалив Іру і хотів було бігти далі, а вона схопила його за штанку – то й він упав. Іра почала бігти, та Дмитро знову її зловив і посадив біля себе. Вони глянули одне одному в очі. Якусь хвилину сиділи так, не рухаючись, а потім Дмитро підвівся, перервавши погляд. Іра збентежено спитала, міняючи тему:
- Ми же на дев’ятому поверсі?
- Так. Вставай, пішли, - Дмитро сумно посміхнувся.
Іра мовчки підвелася і подалася за ним. Їх зустріли самотні єдині двері на поверсі. Діма відкрив їх своїми ключами. Іра увійшла, оглядаючи квартиру. Її погляд зупинився на роялю, який гордовито стояв посеред кімнати. У дівчини засвітилися очі, вона швидко підійшла до інструмента, сіла і почала грати. Мабуть, це була та сама симфонія, яку дівчина писала. А й справді, музика нагадувала нотки осені та й розкривала світ дівчини: спочатку швидка, невгамовна вона переривалася ліричною, тихою. А потім ставала грізною, голосною, зупинялася і з під тендітних пальців виринала ніжна, спокійна, легка мелодія, яка кружляла, мов той вирій по кімнаті.
Діма мовчки захоплено спостерігав, як дівчина грає, як живе музикою… Вона закінчила, легенько усміхнулася і мовила:
- Це ще не кінець. Тут немає кульмінації і розв’язки. Потрібен гарний кінець.
- Все одно гарно. Говорю як музикант.
- Ні, в тому справа, що гарно. Потрібно, аби було ідеально.
- Нема нічого ідеального…
- Розумієш, цей твір має бути великим, унікальним, шедевральним. Я хочу одного дня написати його, а наступного дня прокинутися в променях слави. Я хочу, щоб про мене заговорили, щоб мене знали, щоб серед імен видатних музикантів було і моє ім’я.
- Слава – це не головне…
- Ну як ти не розумієш, це для мене все! Це моє життя.
- Я розумію, - тихо мовив Дмитро і сів за рояль. Дмитро грав не менш красиво, не менш душевно.
Іра слухала і поринала вже у його світ. Такий сумний, тихий, зрідка голосний, немов відчайдушний крик, а потім знов затишшя… Дмитро закінчив грати і поглянув на Іру. В її очах було багато запитань. Дмитро заговорив першим:
- Цей твір міг стати теж шедевром. Але його нема на паперах. Він є тільки в моїй голові. Він і помре зі мною.
- Але чому? Це ж таке визнання…
- Не в цьому щастя, – зітхнув Дмитро, - є речі важливіші.
Іра на мить задумалася. Дмитро включив музику і спитав Іру:
- Можна вас запросити на танець?
- Я не дуже вмію, - завагалася дівчина.
- Відмовок не приймаю, - усміхнувся чоловік.
А далі вони повільно кружляли в танці. Крутилася земля під ногами, паморочилося в голові. Не хотілося зупинятися, але музика закінчилася і почалася нова, швидка, весела, немов би говорила: «Схаменіться люди добрі, не треба сумувати!». Іра і Дмитро усміхнулися одне до одного. Чоловік кудись потягнув за руку дівчину, а вона пішла не пручаючись.
Вони вийшли на дах будинку, звідки відкривався чудовий краєвид на місто. Миготіли вдалині зорі, але здавалося, вони так близько. Світилося різними вогнями місто і не припиняло руху, тільки для двох час зупинився. Іра тихо мовила:
- Як красиво…
- Я люблю тут проводити час, почав розповідати Дмитро, - люблю дивитися на зорі. Я виріс в дитбудинку, завжди, коли вони подали, я загадував бажання і завжди одне. Я хотів сім’ї.
- Я теж її хотіла. У мене теж її не було. Був лише тато-військовий, а мама пішла від нас до іншого. Батько розривався на кількох роботах, закривав мене вдома саму, а я так боялася залишатися сама, - почала згадувати дівчина.
- Дивись, бачиш великий віз? А он полярна зірка, - почав відволікати дівчину від спогадів Дмитро, - Іра, не потрібно жити спогадами, потрібно їх творити.
- Так, - усміхнулася дівчина і поглянула в очі Дмитру. А він чомусь знову відсахнувся.
- Я не хочу, - сказав він, - не хочу, щоб ти у мене закохувалася.
- Пізно, - тихо мовила Іра.
Дмитро встав, пройшовся по даху і мовив:
- Ти хотіла чаю, я зараз зроблю.
- Ні, чекай. Я мабуть піду, - сказала Іра, - пізно вже.
- Я проведу.
- Ні, не треба, я люблю гуляти сама.
Дмитро не заперечував. Іра пішла, а він мовчки залишився стояти на даху. Ніч затьмарювала розум. Дмитро поглянув униз: вдалині вулиці зникала химерна постать дівчини.
Наступного ранку чоловік знову ішов на роботу. Надворі падав дощ. Дмитро ішов сумно і понуро. Раптом хтось схопив його за плече, чоловік обернувся. Перед ним під рожевою парасолькою стояла усміхнена Іра.
- Правда, чудова погода? – усміхнено сказала дівчина.
- Чудова, - усміхнувся чоловік у відповідь.
- А, що якщо ти сьогодні прогуляєш роботу?
- Я не можу…
- Коли ти останній раз брав відгул?
- Позаминулого року, - чоловік глянув на дівчину, прочитав все з ї погляду. Взяв телефон і подзвонив на роботу:
- Алло, я сьогодні беру відгул, - сказав чоловік, а потім обернувся до дівчини, - я у вашому розпорядженні мадам.
Вони ішли під дощем і сміялися. Було дуже весело. Іра бігла по всіх калюжах і хляпала водою на Дмитра, а він, не міг її догнати. Нарешті, догнавши її, він повалив її на мокру землю. Дівчина сказала:
- Знаєш, а приємно лежати на мокрій землі.
Дмитро додав:
- Тим більше в такій компанії.
Вони сміялися довго, і, здавалося, цьому сміху не буде кінця. Дівчина встала і кудись повела чоловіка. Вони дійшли до якогось приватного будиночка. Іра мовила:
- Ласкаво прошу в гості! Це мій дім!
Вони увійшли на чистеньке подвір’я. Дівчина одразу повела гостя до хати. Довгий вузький коридор вів до якоїсь кімнати. Дмитро поволі пішов і побачив, що це була вітальня, у кутку якої стояло старе фортепіано. Дівчина на ходу скидаючи шарф, мовила:
- Ось так я живу. Ну як тобі?
- Чудово, ні правда, мені сподобалося.
Дівчина лише усміхнулася. Вона відкрила кришку піаніно, погладила клавіші.
- Знаєш, ці клавіші, як життя. Є чорні. А є білі. І якщо грати лише на одних, нема різниці чи на чорних, чи на білих, мелодія буде нецікавою, беззвучною, примітивною. Коли ж грати на обох – мелодія стає ідеальною, - мовила дівчина.
- Білих все одно більше, - усміхнувся чоловік, - як і в нашому житті. Треба лише їх помітити.
- Так, - задумалася дівчина, - до речі, а чому ти досі не одружений? Чи ти колись вже був?
- Ні, ніколи…
- І добре так самому?
- Самотність – це не приреченість, це – покликання.
- Але ж ти зараз не сам. Ти зі мною.
- Це ненадовго, - сумно сказав Дмитро.
- Тобто?
- Ти таблетки пила? – перевів тему Дмитро.
- Ні…
- А треба.
- Доки?
- До кінця осені.
Надворі був лише жовтень, а дерева були майже голі. Вітер не переставав гратися листям, падав все частіше дощ. Дмитро й Ірина бачились майже щодня, багато говорили, сміялися і сумували.
Пройшло кілька тижнів. Листопад вже господарював на землі. Надворі були перші заморозки. Був вечір. Сонце ховалося за рожевий обрій. На даху девяти-поверхівки сиділо двоє людей. Так-так, це були саме Дмитро та Ірина. Вони про щось гомоніли.
- …А пам’ятаєш, як ми зустрілися? – мовила Іра.
- Ага, особливо мене вбило ось це: «Дуже приємно - Ірина Володимирівна. Та для вас можна просто Іра», - сміявся Дмитро.
- А ти потім такий: «Ми не на побаченні», - сміялася Іра.
- Так-так, було весело.
- Чому було? Зараз! Ми двоє. І я люблю тебе, - відкрилася Іра.
Дмитро враз став похмурий. Він в’яло сказав:
- Нам не треба бути разом. Дякую за те що ти зі мною була ці дні. Іди.
- Що? Ти мене виганяєш? – здивувалася Іра.
- Так, - видавив Дмитро, - так, виганяю. Мені не треба такої дури, як ти!
Дмитро сказав все це і йому зробилося гірко. Він хотів підійти, обійняти її, заспокоїти, але так було треба. Він усе вирішив. Чоловік спостерігав, як Іра приховала сльози, мовчки встала і пішла.
Ніч уже накрила землю чорною вуаллю. Осінь зажурено спостерігала, за самотнім чоловіком на даху, а чоловік дивився на небо, на якому не було зорів. Сьогодні воно виглядало як мутне полотно. Таке ж, як і його майбутнє життя. Чоловік зійшов з даху, увійшов до своєї квартири. Раптом він сильно закашлявся, безсило упав на підлогу. Почав повзти на кухню, відкрив шухляду, випив таблетки, а потім скривився, закрив очі. Підійшов до тумбочки, вийняв пляшку віскі, випхав пробку зубами і випив з горла ковток, а потім ще один і ще… Він хотів втопити в алкоголі весь свій біль, жаль, ненависть до самого себе. Сидів на даху і пив, затьмарював свій розум, п’янив свою душу й спостерігав, як вранішнє сонце купається в пляшці віскі…
Іра не могла не плакати. Вона ішла, заливаючись слізьми. Образа була настільки сильною, що дівчина хотіла кричати від болю, який роздирав її з середини. Вона ледве дійшла додому, сіла за піаніно. Цього разу її гра була схожа на крик пораненого звіра. Такий болісний, такий пекучий…
Настала зима. Вкрила вона землю холодним снігом, таким же снігом покрилося серце Іри. Вона вирішила жити для себе і тільки. Цілими днями вона грала на фортепіано, це був її єдиний стимул жити. Вона дописала свій твір «Осінь». Тепер вона по сто раз на день його грала.
Того дня вона, як завжди сиділа за інструментом і грала. Раптом її палки музичний порив перебив дзвінок телефону. Ірина подумала, що це Дмитро, тому вирішила не піднімати трубку. Але дзвінок був наскільки настирливий, що дівчина встала і підняла трубку. Але це був не Дмитро. Голос сказав:
- Добрий день, це Ірина Озерська?
- Так.
- Це Ігор Вишневський. Нотаріус просить вас явитися для прочитання заповіту.
- Якого заповіту?
- Справа в тім, що тиждень тому помер Дмитро і він склав заповіт…
Ірина далі не слухала. Телефон випав з її рук. По очах покотилися сльози. Вона не вірила. Не вірила… А за вікном стояла зима, падав сніг, кружляли в повітрі сніжинки, тряслися від холоду дерева. Холод проймав тіло, в тім також і душу.
Іра не пам’ятала, як вона висиділа у нотаріуса, не пам’ятала, як їй дали ключі від його квартири, і як дійшла до дев’ятиповерхового будинку… Над сходами була розбита стара лампочка. Ліфт не працював. Дівчина піднімалась сходами і згадувала, як вони бігли тут наввипередки. Дійшла до квартири, відчинила двері. Пройшла до зали, погладила по чорній кришці рояль. Відкрила і побачила маленький згорток паперу межи клавіш. Дівчина розгорнула почала читати.
«Іра, колись ти все одно це прочитаєш. Я знаю, ти на мене злишся. Просто зрозумій, я не хотів, щоб ти страждала. Я був хворий на СНІД. Згасав, як свічка. Навіщо тобі такого? Вибач, я тебе збрехав тоді, у лікарні. Ти теж хвора. Просто я надіявся, що ти виздоровієш через самонавіювання. Вибач мене. Я просто хотів, щоб ти жила».
Сльози упали на маленький згорток. Іра усе зрозуміла. На душі утворилася пустка. Було невимовно тяжко. Якби вона ж знала… Як би вона хотіла ще раз його побачити. Іра почала грати на роялю, але він уже не звучав. Його звук був беззвучний, німий, немовби рояль помер разом з своїм господарем.
Наступного дня дівчина пішла на могилу Дмитра. На кам’яній дощечці було написано:
«Захарченко Дмитро Андрійович. 8.10.1984-1.12.2012»
Він помер , коли скінчилася осінь. Мабуть також її любив, як і Іра. Дівчина стала перед могилою, поставила квіти, і тихо прошепотіла: «Вибач…». Через кілька годин дівчина пішла до лікарні. Хотіла записатися на лікування від СНІДу, та Ірі сказала, що вона цілком здорова. Дівчина заплакала. Дмитро і справді її врятував.
Надворі був вітер, а дівчина сиділа з відчиненим вікном і дивилася на ноти твору. Потім кинула їх на підвіконня. «Слава – це не головне. Є речі важливіші» - згадувала слова Дмитра. Згадувала і мовчки спостерігала, як здуває на вулицю вітер її твір з назвою «Осінь».
ID:
386883
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2012 18:35:20
© дата внесення змiн: 22.12.2012 18:35:20
автор: Тетяна Хоронжук
Вкажіть причину вашої скарги
|