О, як дивно я ставлюсь до місць, де раптом стає пахнути тобою. Ба навіть, чесно кажучи, не зовсім тобою - а дечим, найтісніше пов*язаним з тобою. Нашими стосунками, нашим коханням, що не повернути назад. Воно завжди мало винятковий запах, особливо на самому початку всієї історії, поки ще я надто не звикла до свого щастя. А ти коли-небудь це відчував? Не знаю, які пахощі мала наша любов для тебе... Але це більше не так важливо, більше ніколи мова не йтиметься про нас обох... Так-то.
Уяви собі картину: сьогодні я раптово ментально гепаюся на коліна, раптово так стаю знищена сама собою. Уяви собі, я все ще на таке здатна. Уяви собі! Отак йду, йду, хвилююся про щось зовсім не важливе і не потрібне дійсно мені, вважаю себе абсолютно незалежною особистістю, аж раптом... Цей запах жорстоко і ніжно нагадує про ті щасливі дні, коли я навіть не уявляла, що ти будеш поряд зі мною протягом терміну часу, довшого за декаду днів - а воно он як вийшло. І ці спогади все линуть і хлинуть через край, створюють калюжі талої мене під ногами, хлюпають дощовою водою у моїх зимових черевиках... Вони просто змушують ноги підкоритися - і я в такий момент падаю. Душею, гордістю, духом, розумом. У таку секунду я знову поринаю у своє минуле щастя і не можу жити більше так, як до цього жила.