Затихло поле. Степ мовчить.
Лиш вітер ледве щось шепоче.
Спіймати хочу цю чудову мить,
Коли земля щось небові бурмоче.
Аж раптом сталась прикрість…
Степ вибухнув салютом звуку й крові.
З’явилась мужність, злоба, доблість…
І не залишилось там місця для любові.
Загинув не один простий солдат,
Котрий хотів служить своїй Вітчизні.
Чи вбив його німецький автомат?
Або проткнули стріли та болти залізні?
Не знаю. Та й чи важливо це?
Коли і де і ким його убито?
Лиш матері його ви уявіть лице,
Подумайте, чи серце не розбито?
Тож, «дяді добрі» з Пентагона,
Скажіть, навіщо взагалі війна?
Чи запитать по це Наполеона?
Якого біса, потрібна так вона?
Людина з нею – несумісні.
Чи ми прийшли до світу щоб вбивать?
До неї ми ворожі й злісні,
Тож нащо нам стрілять і грабувать?
Не знаєте, що людові сказати.
Не знаєте, як вгамувати біль.
Можливо треба зброю скласти.
Нехай її псує іржа та цвіль.
