От побачиш ти, народе,
як проснешся в горі,
що глаголив Кобзар правду
й вітер в чистім полі,
навіть тай з тяжкої туги,
прилетить в долину,
і як Вкраїну недруги,
затопче калину.
Досить красти і співати
"Ще не вмерла..." вголос,
з батьківщини утікати
й стиглий товкти колос.
Прокидайся й подивися
на Вкраїну-матір,
тихо й гірко помолися -
знай, як з нею гратись!
Хтось із поля не вилазить:
дім, робота - щастя.
Ніяк дихать, нема кисню,
де б же його вкрасти?
Дереш носа вище неба,
робиш себе мудрим.
Твоїм дітям це лиш треба:
наука ж марудна.
І тому вже два віки
Шевченко говорить:
"Не кидай Дніпра-ріки -
в ньому небо зорить,
не шукай легкі шляхи,
не шукай багатства,
не іди через гріхи
до кращого царства."
Таке колись "Посланіє"
"пробудитель духу"
писав тобі і рани ті,
що не дають руху,
вперед руху у всесвіти,-
запечені й досі,
бо не хочуть батьків діти
переймать їх досвід.
дехто колись ковдру тіг
все поза кордони,
та зламався й вже не міг
бачить рідні гони.
Не зміг бачить степи вольні,
не зміг бачить небо,
де вітри гудуть проворні
йому ж це так треба...
Якось отак. Проте, він мені не подобається, не в плані думки, а в плані написання - щось тут не дороблено...