..а на темно-синьому небі - тільки напів прозорі зорі, одинока половинка сірого місяця та далекий гуркіт потягу, який меланхолійно повзе кудись в темноту холодної весняної ночі... і не зважаючи на те, що між першою та другою затяжкою його цигарки минуло більш ніж два роки, він досі сидів незворушно. Сидів і розумів, що за склом майже нічого не змінилось. Тільки дерево, викривлене страшною хворобою часу, стало на декілька сантиметрів вище і його паралізовані руки-гілки могли спокійно торкатись до старого, іржавого металевого паркану, який колись був йому Великою Стіною... а ще змінилась пора року,а за разом і небо. Воно вже не нагадувало йому сіру зимову купу промерзлого повітря, але й не було живим. Воно стало жорстоко-металевим і не показувало жодних ознак життя. Там була лише байдужість, темно-синя, самовдоволена і пихата, він навіть на мить почав нею захоплюватись... їдкий дим фільтру цигарки повернув його до реальності... до якої він не хотів повертатись, адже вона здавалася йому смішною... саме смішною, не сірою,не жорстокою,а смішною.
Посмішка нагадала про всі його кволі спроби змінити свій навколишній світ, залишити хоч якийсь маленький слід - по якому можливо хтось, колись, продовжить його шлях у пітьмі людського існування... а тим часом в небі пролетів невідомий досі для науки нічний птах, який народився десь в Маріанській западині не людського мозку. Пролетів, і приніс на своїх синтетичних крилах далеку мрію, про маленький безлюдний острів в тихому-тихому океані розбитого колись вщент серця...далі буде....
