В останній раз до мене уві сні прийдеш,
Й запалиш на вустах моїх сумну усмішку,
А як прокинусь — знов розтанеш,пропадеш,
Чи з’явишся колись хоча б на зовсім трішки?!
Не можу я забути ті вуста,
Які колись мене так лагідно вітали,
І погляди твої, голубонька моя,
Які мене не раз мов птаха окриляли.
Я за тобою поспішав у тім останнім сні,
А ти… Ти навіть і не кликала мене з собою,
Чи варто б́у́ло серцю охмелілому й мені,
Нестись тоді крізь стіни вітровою.
І ось ти зникла у густих чагарниках,
А навкруги мій крик і тихий шум гобою,
Мабуть, не варто вже іти мені по тих стежках,
Де ти колись ступала босою ногою.
Так прощавай же ,сиза ластівко моя,
Нехай же янгол буде завжди на плечі з тобою,
Прощай вже, мабуть, до наступного життя,
А поки що дозволь у сні помилуватися тобою…
