Липнева спека огорнула
палаючою кригою землю;
Сонце, немов лазерним скальпелем,
розрізало світ навпіл промінням;
Плакав дрібним пилом шлях,
І старіла земля, зсихаючи, розсипаючись,
- десь був кінець.
Нестримна колись, Велика Ріка вмирала,
разом із ненькою, втративши волю,
Її спроби втекти викривало нікчемне каміння,
як у добу легенд тіло Мученика
стримував простий заіржавілий цвях.
А пекельне коло звужувалося,
щоразу відриваючи шмат надії, висмоктуючи терпець.
У безнадії старіла остання квітка,
а поруч страждав замріяний метелик:
якби мати вміння оживити чарівну подругу,
піднятись удвох у безмежний небесний океан,-
природа сміялася над ними,
мов зомбійований мрець.
Метелик злітає-
сам має сховати Красу від всевбиваючого світла;
Підіймаючись, бачить Біль
і Ту, чиї сподівання забрав із собою, -
він має захистити світ!
Угорі зле посміхається недосяжне Сонце,
яке вже помітило маленьку жертву
і ладне перетравити.
Метелик сміливо розкриває пелюстки-крила,
кидаючи миттєву тінь на знесилену поверхню, -
зникає у чорному блиску.
Зневірена, розщеплюється на порох квітка...
Над обрієм з'являються дощові хмари...
