Моя душа квітне дивною трояндою... Корні якої перепачкані у багнюці. Вона тягнеться до золотих лучей сонця, яке настільки далеко, що пелюстки сковані інеєм. Моя душа жалібно співає передзвонами сліз жайворонків, за віконими шибками, неземного сонця, але в жахливім гулі колес страшних залізних змій, голос мій тоне не досягаючи вух Його...
Моє сонце прокидається рано. І цілує зимову, надто земну жінку. Сидить з нею, п"ючи каву з ніжним ароматом кориці... Гріє її холодні очі. Кидає їй під ноги дорогоцінні перли своїх віршів. Чому усі боги, так полюбляють низкість земних жінок?!
Моя душа болить грозами. Застигаючи моє сонце посеред літа. Стікаючи по Його тілу, не в змозі доторкнутися... Він тікає, Він боїться згаснути, ховається у теплих руках її.
Моя душа скидує зорі, на його закриті вії. Але що для цієї могутньої, завжди розпеченої планети маленькі вогники? Що до того Йому, що одна вже далеко не людська душа, заради Нього палає в агоніїї любовного вогню?
Моя душа - дика чорна кішка, яка лащиться до ніг його... але це занадто примітивне створіння, що поряд з ним, відгоняє цю кішку лише за колір.
