Із їхньої першої зустрічі нічого не змінилося. Змінились лише погляди – вони стали ще жаданіші, ще пронизуючи, вони стали ще ближчі. Обоє знають – що кохають. Кохають цілу вічність. І це кохання не вмирає ніколи. Такі близькі і так далеко. Вона щоночі, засинаючи в чужих обіймах, дивиться у вікно і рахує їхні зорі. А він мріє вдихати запах її волосся, а не тої іншої. Обоє люблять вечір, вони по різні сторони – але дивляться на одні зорі. І там під сяйвом місяця та мерехтінням зірок вони зустрічаються. Вона плаче, він страждає – обітниці другим мовляли. Чи то доля, чи самі завадили щастю ступити на поріг. А й дійсно із їхньої зустрічі не змінилося нічого. Так само б’ється серце, так само тремтять руки, так само хочеться цілувати вуста. Нічого. Кохання не може змінюватися, воно лиш міцніє. Ховають любов свою від очей людських. Біжать один до одного як ріка до моря. Біжать і утопають в росах кохання. Любов не приборкаєш, не втамуєш, не загоїш. Нічого не змінилося…Вже вкотре зустрічаються поглядами і відчувають цю насолоду. І знову повертаються додому, де порожньо і холодно. Вечір для них пора побачень – вже двадцять років вона малює зорі на вікні для нього, а він відчиняючи вікно, ніби чує її подих і наповняє повні груди. Обоє заплющують очі….обоє разом. Нехай на мить, але разом. Нічого не змінилося. Кохання не міняється.